Костянтин Симонов - Останнє літо

— А якщо він повернеться не тільки з запізненням, а ще й у неповноцінному фізичному стані після тієї аварії та струсу мозку? — спитав Львов.

— Не будемо підміняти лікарів, — відповів на це командуючий. — Вони, а не ми відповідають за те, в якому стані виписують людину. І, очевидно, до того ж знають, що виписують її на фронт, а не в інвалідну команду. Зачекаємо! Не поспішайте з висновками.

Так і скінчилося — мов у подушку!

Своїми «рано» й «поки що» командуючий поставив Львова в скрутне становище для тих негайних дій, які йому кортіло розпочати. В цьому бажанні не було нічого особистого. Його тривожила суть справи: в період підготовки до наступу майже місяць без командарма саме та армія, яка має завдати головного удару. А що, як нового командарма все-таки доведеться призначити, і не зараз, а перед самим наступом — що тоді? А коли призначити його зараз, навіщо заздалегідь думати, що він виявиться гіршим за Серпіліна? І чому він за той час, котрий іще лишився, не встигне освоїтися в армії й спрацюватися з штабом? Що це за незамінність? Незамінних людей нема!

Замінили ж його, Львова, на тому фронті іншою людиною, і працює та інша людина. І готує той фронт до наступу.

А він, Львов, приїхав на цей, заново створений фронт і робить своє діло тут. І немає чого розводити шаманство навколо слова «спрацюватися»! На війні де наказано, там і працюють.

Якби зараз отой Серпілін був живий та здоровий тут, на місці, мабуть, про нього не постало б питання. А коли його немає на місці — постало!

Після розмови з командуючим Львов думав про Серпіліна з роздратуванням, як про перешкоду, що заважала створити цілковиту ясність, якої він так прагнув. Та коли Захарову спало на думку, що Львова до того ж може не задовольнити ще й біографія Серпіліна, він був не такий уже й далекий від істини.

Не можна сказати, щоб Львов не довіряв Серпіліну чи мав підстави погано думати про нього як про командарма. До цього не давали приводу ні стан армії, ні особисте враження від єдиної зустрічі. А тим часом з першого ж дня, коли його призначили на цей фронт, Львов з невиразним відчуттям невдоволення завжди пам’ятав, що однією з трьох підлеглих йому армій командує людина, яка чотири роки перед війною просиділа в таборах.

Львов знав про Серпіліна все, що належало знати.

Знав, що Серпілін писав Сталіну, знав, що Сталіну сподобався його лист і що він висунув його в командарми. Знав навіть більше — те, про що сам Серпілін лише здогадувався. Коли німці випустили листівку, що в їхньому розташуванні сів і здався їм у полон начальник оперативного відділу армії Пікін, і Серпіліна, який дозволив особисто цей політ, що так погано закінчився, хотіли вже зняти й доповіли про це Сталіну, Сталін не згодився, він сказав: «Я йому довіряю».

Усе це Львов добре знав. І все-таки був невдоволений — і тим, що Серпілін опинився на його фронті, і тим, що саме до цієї людини так некритично ставиться член Військової ради армії і що саме його надзвичайно високо цінить командуючий фронтом, раз по раз говорить про його досвід.

І хоч саме зараз була цілковита можливість позбутися його з розумних, ділових причин, усі, паче змовившись, намагалися не допустити цього.

Сам Львов був людиною твердих переконань, йому завдавала клопоту потреба спілкуватися на війні з людьми, що повернулися звідти, звідки, як він гадав раніше, вони вже ніколи не повернуться. Він не міг ставитися до них так, ніби з ними нічого не сталося, ніби в них нічого не змінилося, ніби вони й після цього лишалися такими ж, якими були перед тим. Їхнє нинішнє службове становище на війні змушувало його згнітивши серце миритися з тим, що деякі з них командують десятками тисяч людей і до того ж чим далі йде війна, тим більше мають нагорі довір’я нарівні з тими, в чиїх біографіях не було нічого схожого.

Але там, де все це залежало тільки від нього, він ніколи не брав собі в безпосередню підлеглість не лише таких, як Серпілін, а й взагалі нікого, в чиїй біографії вбачав будь-які вади: ні того, хто сам виходив з оточення, ні того, хто будь-коли в минулі роки їздив за кордон. Віл хотів бути якнайдалі од усіх цих людей і щоб вони були десь далі від нього.

Він любив ясність, а в них для нього завжди лишалася якась неясність.

Сталін брав таких людей на роботу, навіть доручав їм командувати фронтами. А він на місці Сталіна не брав би.

Так він думав у глибині душі, — ні, не брав би! І без них провоювали б.

Усе, що робиться в житті, має робитися раз і назавжди! Він вважав, що цього навчив його сам Сталін. І цінив це в Сталіні, і бачив саме в цьому найсильнішу його рису як політика. А коли вже робити щось раз і назавжди, то краще без винятків.