Василь Биков - Круглянський міст

Солдати повилазили з рівчака, почали різати хліб на палатці, повсідалися над котелками з остиглою перловкою. Петрушин, схоже було, вже поснідав і не виявляв цікавості до їжі. Він дістав з кишені оксамитку і, поставивши на станок чобіт, заходився його начищати. Після старанно начищав другий. Зо всіх сержантів у полку він один форсував у зграбних хромових чоботях, про які не переставав дбати навіть під час обстрілів.

Налощивши чоботи і намилувавшись їх майже дзеркальним глянцем, санінструктор раптом згадав:

— А де мій трофей?

— Який трофей? — навмисно «не зрозумів» я.

— Ровер.

— Ровер комбриг одібрав, — збрехав я.

— Так-таки й одібрав?

— Отак і одібрав. Он хай Кананок скаже.

Петрушин повернувся до Кананка, який з молодим Атрощенком розпочав снідати на бруствері. На мої слова той спершу завсміхався.

— Ну, одібрав…

— Так я й повірив, — засумнівався санінструктор. — Сховали десь.

Він почав оглядатися біля вогневої, шукати ровер: зазирнув у спустілий рівчак, за штабель снарядних скриньок під брезентовою накривкою.

— Не шукай, не знайдеш, — раптом сказав Медведев. — Комбриг наказав віддати.

— Кому віддати?

— У кого взяли.

Ну, для чого було говорити, злостиво подумав я, хай би шукав, де хоче. Але Петрушин якось одразу зрозумів, що Медведев не обманює і, не сказавши й слова, перескочив бруствер.

— Ти куди? Назад!

Той тільки буркнув щось на ходу і хутким кроком рушив до котеджу. Це мені не сподобалось, але що було з ним робити? По службі він мені не підпорядковувався, а звертатися тепер до комбата не мало сенсу. Комбат з цим сержантом перебував у надто приязних стосунках: той недавно ще тягав йому бутлі з вином, виручав, коли він, перебравши, лежав у кабіні «студебекера», казав по телефону: комбат хворий, діагноз — малярія. Той і справді хворів на малярію, як, врешті, багато хто на батареї. Але хворіли влітку й восени, взимку малярія не брала.

Обстріл уже стихав, здається, з обох боків; закотився за вершини гір далекий відгул, надовго чи ні — невідомо. Санінструктор перейшов місток, рішуче перескочив через невисоку хвіртку й попрямував до дверей котеджу. Щось загрозливе здалося мені в тій його самовпевненій, майже злій рішучості, немов я вже мав певну причетність до того котеджу. Я вискочив з вогневої і, накульгуючи на побиту ногу, перейшов місток, переліз через огорожу. З домівки ніхто не показувався, а Петрушин раз по раз дубасив кулаком в тяжкі двері.

— Відчиніть!

Я підбіг ззаду і рвонув його за плече.

— Геть звідси!

Санінструктор обернувся, пройняв мене злим поглядом, але послухався і пішов до хвіртки. Здаля лише бридко негучно вилаявся. Я повернувся був, щоб податися слідом, як ззаду забрязкотіли двері.

— Дякую вам. Він удруге вже…

На порозі в напіврозчинених дверях стояла вона — моя землячка. Тільки зирнувши в її кирпатеньке, з кількома ряботинами біля перенісся личко, я відразу впізнав наш напівзабутий діючий вираз обличчя — приязно стриманий, мо’ трошки з острахом перед незнайомою людиною. На вигляд вона була ще зовсім дівча, схожа на хлопчика-підлітка, — в темній кофтинці з білим комірцем і вузьких штаненятах замість спіднички. Спереду був пристебнутий куценький білий фартушок — як у покоївки абощо. Вражений цією зустріччю, я на мить забувся про санінструктора і навіть не бачив, як той переліз через хвіртку.

— Ви з Білорусі? — здивовано спитав я.

— Еге, — тихенько відповіла вона і ніби насторожилася затим.

— І я ж… також.

— Знаю. Мені ваш солдат сказав.

— Але… Ви тут давно?

Схоже було, вона зітхнула чи лише замірилася, стримавши подих. Потім повернулася в дверях, не запрошуючи мене зайти, але й сама не виходячи на низенький камінний ганок. Вся така спритненька, тоненька, мов цвяшок, з ознакою чогось стривоженого на привабливому личку.

— Як вам сказати… Хутко не скажеш, — вимовила вона й зробила несміливу спробу трошки усміхнутися. Немов на прощання. Але прощатися з нею мені вже не хотілось.

— Нікого не пускайте, — сказав я, відчувши тьмяну приязність до неї. — Якщо будуть стукати, не відчиняйте. Ми вас оборонимо.

— Тут уже стукались.

— Хто стукався?

— Ваші військові, — сказала вона і помовчала. — То, може, зайдете? — несподівано спитала чи запропонувала вона і трішки збочила в дверях, переступивши на слизькому граніті маленькими, в м’яких пантофельках ніжками. Я мимоволі зирнув на свої білі від пилу кирзачі і ступив на низький поріжок.