Василь Биков - Круглянський міст

Війна війною, але, мабуть, слід було зашити розідраний рукав. Оскільки тут гасало начальство, роздягатися не став, попросив Кананка зашити гімнастерку на мені, і той вийняв із зимової шапки голку з несвіжою ниткою. Тільки-но він прилаштувався зашивати, як ззаду загухкали наші гаубиці; через голови, прорізуючи туге повітря, з шарханням полетіли важкі снаряди. Спроквола з іншого боку глухо загавкали німецькі міномети — ці, як і вчора, почали бити по містечку. Між дахів і дерев пихнули вгору димні вибухи — два з них зовсім побіч, за лісопильнею.

— Ану, всі в рівчак!

Щільненько, один повз одного, ми позаклякали у вузькому рівчаку; на вогневій біля панорами гармати, як завжди, залишився один навідник Степанов. Вибухи товкли оточення, розбивали вщент покрівлі домівок. Невідомо було, скільки триватиме той обстріл, коли тільки це звичайний обстріл без просування піхоти. Якщо з піхотою, буде гірша справа, може, й нам доведеться долучитися до бійки.

— Йолопи! — буркотів телефоніст Муха. — Не дадуть і поснідати.

А сніданок, між тим, затримувався: не випало б їсти його разом з обідом. Як позавчора. Тут, в Австрії, зовсім не те, що недавно було в Угорщині, коли ми про кухню не дбали, задовольнялися з цивільного харчу — не треба були ні перлова каша, ні вермішельний суп. У кожній хаті легко було здобути шматок шинки, кільця приперченої ковбаси, буханець білого хліба. Та ще й бутель, а то й більше вина — червоного чи білого. Але Угорщина коштувала нам немалої крові й зосталася ззаду, а в Австрії з харчем було тугенько. Австріяки самі сиділи на картках. Взагалі голодували. І ми мусили їсти те, що варив старшина. А той, звісно, не дуже завдавав собі клопоту — частував тим, що привозили з тилу.

Обстріл тривав з годину, стріляли наші артилеристи і німці. Разів пару вибухнуло на дорозі, біля того напіврозбитого будинку, де ранком стояли машини, — паленим смородом потягнуло в наш бік, до річки. І мене раптом охопив клопіт: хоч би не вцілили в той приємний котедж. За одну секунду могли зіпсувати все цю затишну красу, над якою впадало, може, не одне покоління його власників. Тим часом по той бік містечка було неначе тихо. І то добре, значить, атаки не було ні з чийого боку. Можна було трохи розслабитися, відійти від напруження, і я виліз із рівчака. Біля навідника Степанова вже сидів командир гармати Медведев, — не в лад зі своїм прізвищем худий, довготелесий сержант з вузьким, старуватим обличчям. Обстріл перебив його ранковий сон під плащпалаткою біля бруствера, і тепер сержант нервував.

— Якого дідька! — зазлостив він, коли вибухнуло зовсім близько, здається, за огорожею лісопильні. — Запалять, буде смердіти до вечора.

— І без того смороду вистачає, — сказав навідник.

— Таке містечко нищать. Без жодної потреби. Все одно хутко кінець, нікуди не дінуться.

— А може, тому й нищать, що наостанці, — сказав Степанов, — щоб нікому не дісталося.

Що наостанці, це певно, подумав я, бо дуже небагато залишилося. Тільки ми щось запорпались, уперлися в якусь перешкоду. З заходу по Австрії вже наступали американці. Часом батарейний радист ловив їх не так і далекі перемовини англійською мовою, яка перемішувалася в ефірі з німецькою, чого раніше не було чути ніколи. Тож вони тут недалеко і, може, днями вдарять назустріч нам із заходу. Якщо до того часу це містечко не перетвориться на руїни. Чомусь раніше про те не думалося. Будинки, міста і села на війні взагалі не бралися до уваги й однаково руйнувались і нами, і німцями. Але тепер ось з’явилося нове почуття, нове ставлення як до людських життів, так і до людського майна. Та ще такої, як ця страдниця Австрія, також по суті німецька жертва.

Як трохи потихшало вгорі, прийшли наші солдати з кухні. Атрощенко і Скибов принесли по два казанки, бухани хліба в речмішках — харчі для взводу на весь день. За ними, чомусь перевальцем, волікся проноза санінструктор Петрушин, і я злостиво подумав: а цей пощо? Мені він не подобався ніколи, цей тридцятирічний сержант, який у просвітах між обстрілами тинявся по батарейних тилах. Коли ж виникала якась потреба, санінструктора було не знайти. Знову ж через його ровер я сьогодні пережив сутичку з комбригом. Мабуть, відчуваючи це, Петрушин одразу почав трошки навіть лесливо, ніби підбадьорюючись:

— Ну, як? Дістається вам тут? На самому, вважай, передку. Не те, що в третій — сидять, як у батька за пазухою. Комбат на акордеоні грає… Поранених нема? — запитався він.