Василь Биков - Круглянський міст

Климченко напружився, спершись на ліву руку, сів, правою непримітно цопнув себе по боці — кобура була пуста. Лейтенант прихилився головою до стіни траншеї, ослабле серце ледь ворушилося в грудях. Голова хмільно гуділа, у правому вусі не стихав гострий дзвін.

Німець тим часом зігнав з обличчя здивування і, спохватившись, рази два смоктанув свій недопалок. Затим, трошки мружачи від диму око, смикнув рукоятку автомата. Втім стрельнути він зачекав, підвів голову — ззаду почулися кроки, і незабаром через лейтенантове плече переступив забруднений землею чобіт з рядами блискучих шипів на подошві. В наступну мить, торкнувшись його щоки, метлянула пола довгої, з махрами внизу, шинелі, в прорізу якої мелькнули обшиті жовтою шкірою бриджі. Німець опустив зброю, відступився, даючи комусь дорогу, але той зупинився, неквапно зирнув у лице Климченку і щось буркнув. Німець, що знімав автомат, з підкресленою готовністю відповів, і лейтенант зрозумів: з’явився начальник.

Климченка нудило, каламутилося в очах, обидва німці розпливалися, ніби тіні в скаламученій воді, він схилив голову і, заплющивши очі, чекав пострілу вже як позбавлення від мук. З цього стану його раптом вибив удар у стегно; лейтенант здригнувся, зирнув — німці стояли над ним, і той, з автоматом, виплюнувши недокурок, схилився, заглядаючи йому в обличчя.

— Стати, русе! Стати!

Ледве долаючи липку каламутність у свідомості, лейтенант зрозумів, що загибель йому відтерміновується. І він, як за соломину, ухопився за коротеньку можливість жити, обперся рукою об стіну, дуже невпевнено підвівся і одразу привалився плечем до брівки траншеї. Тоді німець дужою рукою підхопив його під пахву. Климченко від болю і слабості скрегонув зубами, смикнув руку, але німець тримав міцно і, нецеремонно пхаючи вперед, повів його по траншеї.

Вітер курив з бруствера пилом, у потилиці ломило, було дуже холодно. Климченко знову дрібненько затрусився в непоборній лихоманці і, байдужий уже до того, куди його вели, ослабіло переставляв ноги. Другий німець ішов попереду, здавалося, цілком безуважний до них обох. Свіжий морозний вітер розсипав на Климченковій голові волосся, — шапка зосталася десь у траншеї, — студив поморожені взимку вуха, але одночасно й освіжав, додавав сили, і лейтенант, глибоко зітхнувши, відчув себе краще. Але з’явився перший неспокій по взводі, крізь дзвін у вухах він услухався — ні, бою поблизу не було чути, колотнеча в просторі стихла, тільки десь — видно, в землянці — якийсь фриц повторював одне й те саме слово. Либонь, телефоніст викликав позивні. Климченко, відчувши силу, ще раз смикнув у німця руку, той спинився; тоді лейтенант, граючи жовнами на щоках і хапаючися за стіни, мов п’яний, рушив уперед. Німець щось сказав, засміявся задишкуватим сміхом простудженого, закашлявся і пішов ззаду.

Лейтенант зирнув в один бік, у другий — траншея вела в тил, рову й поля зі стерною, де вони наступали, звідси не було видно. Навколо було по-весняному привільно і просторо — чекаючи свого часу, хвилювався весняними соками ліс, витаючи з-під снігу, ось-ось ладна була ожити для своєї одвічної справи земля. Там-сям у струмках, розорах, на підліску марніли-дотавали, мов наждак, хрусткі на морозі латки снігу, гуляв над просторами вітер — сушив землю. На зміну безкінечно довгій холоднечі йшла весна, і лейтенант зрозумів: не для нього.

Його, втім, не стріляли, а вели і вели все глибше в тил, щодалі від своїх, від роти, і Климченко дедалі виразніше усвідомлював, що це шлях назавжди, що вороття вже йому не буде.

Траншея тим часом міліла й міліла, поки і зовсім не скінчилася в улоговині двома сходинками — вони вилізли і опинилися на стежинці крізь якийсь густуватий вільшаний хмизнячок.

Климченко, дуже страждаючи, намагався ощадніше дихати, — від глибоких подихів кололо в боку і погляд запливав туманом. Часом він уповільнював ходу, призупинявся, і тоді задній штовхав його дулом автомата або рукою, приговорюючи при цьому: «Пшьоль! Пшьоль!» Але злості в його голосі лейтенант не відчував, хоч це тепер і не мало значення. Другий, ні разу не озирнувшись, рівним кроком ішов попереду.

На стежинці їм стрілося чоловік шість солдат, — мабуть, зв’язківців. Обвішані шпульками з червоним кабелем, сумками, зброєю, вони насторожено сходили зі стежки перед офіцером і, минаючи полоненого, кожний з них уколов його затятим, злим позирком. Відійшовши, вони ще озиралися, але Климченко вже не відривав од землі очей. Усе, що було навколо, його не зачіпало.