Василь Биков - Круглянський міст

— Мій взвод зірвав? Німці зірвали! Отак! Шість їхніх кулеметів зірвали. Ви що, не бачили? — перестаючи себе стримувати, закричав лейтенант.

Зв’язківець, уражений цією сутичкою, нерухомо сидів біля апарата, роззявивши рота. Зубков зігнувся ще нижче і старанно колупав свій кирзовий чобіт. На березі рову з ямок-окопів висовувались і застигали в німій цікавості голови в шапках і касках.

— Це що таке?! — загрозливо тупнув на них Орловець своїми поруділими від підпалин валянками. — Ви на гулянці чи в армії?..

Він не договорив: довга кулеметна черга з висоти шалено різонула повітря над їх головами — видно, згори, на взгірку, хтось необережно висунувся. На дальньому боці рову посипалася жорства, і коли вітер здув пил, у мерзлій землі обриву стали помітні декілька ямок від куль.

Орловець, як і раніше, насуплений, повернувся до взводного.

— Ти в мене дочекаєшся! Я тебе примушу з одним взводом висоту брати. Тоді запищиш. Розумник…

Лейтенант криво посміхнувся.

— Ну й що! Треба — піду зі взводом. Але якщо візьму — вам доповідати не прийдеться. Сам у полк доповім.

— Ах, так?

— Так!

Капітан на півхвилини застиг, знімівши обличчям і щось напружено вирішуючи, а Климченко, стоячи поряд, чекав. Справді, він ладен був атакувати висоту і з одним взводом, страху від цього не відчував, і хоч надією на успіх також себе не тішив, але тепер над усе інше не хотів хай би в чімось поступитися капітанові.

Орловець тим часом, важко ступаючи валянками, заліз на схил і сів на своє давніше місце біля телефоніста.

— Ну, де вогонь? — згадав він про не підпалену цигарку в пальцях.

Зв’язківець знову почав стукати кресалом.

— Ось що! — сказав ротний подумавши. — Я такого не допущу. Базікам я залізом язики поприпікаю. Іч, нехлюй той розпустив роту!

Це був натяк на попереднього командира роти, старшого лейтенанта Драніцина, пораненого тиждень тому. В полку про нього говорили різне, але Климченко щодо цього мав свою думку і тепер сказав:

— Якби всі ротні були такі, як Драніцин, то вже на висоті й пообідали б.

— Що? Захищаєш? Звичайно! Обоє рябоє.

Климченко промовчав.

— Гаразд, — м’якше вже сказав Орловець. — На цім крапка. Щоб мені ні-ні… Зрозуміло? А тепер давай сюди.

Зубков, чогось не розуміючи в зміні настрою командира роти, повільно підвівся, обтираючи з піл пісок, а Климченко, насупившись, стояв унизу. Капітан тоді, міняючи тон, навмисно грубувато гримнув:

— Ну, що надулися? Давай ближче!

Зубков, пригнувшись, хутенько шмигнув до капітана, і Климченко, трохи помарудившись, також поліз угору.

По голому схилу рову дув сіверкий морозний вітер, розгарячіле недавньою біганиною тіло почало вистигати, лейтенант тугіше підтягнув ремінь і неохоче посунувся до командира роти. Обличчя взводного було, як і досі, похмуре.

Капітан тим часом припалив, ковтнув дим. Коротко блиснувши на лейтенанта випробувальним, але вже незлим позирком, він витяг з-за пазухи карту.

— Так. Усе. Слухай задачу. Атакуємо знов…

Через п’ятнадцять хвилин атакували.

Без жодного пострілу, мовчки, всі разом висипали з рову і кинулися на висоту.

Німці спочатку мовчали, — може, не помітили їх, а може, чекали, і з хвилину у вітрянім березневім просторі чутен був лише безладний задишкуватий тупіт півсотні пар ніг. Люди вихолодилися за ранок на глинистій змерзлій землі, тому відразу рвонули дружно, однак шлях їх пролягав угору, бігти було чимало і такого запалу вистачило ненадовго. Правий фланг першого взводу незабаром загнувся і почав відставати; це було погано, проте лейтенант Климченко не наважився порушити тишу, щоб закричати на молодшого сержанта Голоногу, який там командував. Стиснувши в кулаці пістолет з ремінцем, причепленим до пояса, він біг з усіма якнайшвидше туди, вгору, де, зготувавши кулемети, чекали, щоб разом ударити, німці. Зліва від нього і далі під ліс, трохи повільніше, відстаючи, трюхав з ординарцем Орловець. Інколи він повертався до першого взводу і мимохідь тряс кулаком — хутчій! Климченко, однак, не дуже зважав на це; тепер у ланцюгу він певним чином став незалежним від ротного, сам знав, що треба хутчій, тільки солдатські сили не дуже підпорядковувались і йому. Лейтенант біг, відчуваючи, як дотліває в нім решта давнішої злості, що прорвалася там, у рові. Він почав уже звикатися з думкою, що капітан «арап» і «горлопан», що він не пошкодує батька, щоб вислужитись, — випнутись перед начальством. Але все ж він мусив слухатися ротного і навіть більше: після його образ був сповнений рішучості ввірватися в траншею що б там не було. Тому він і біг так. Це був розрахований на одну лише несподіванку ривок, від його запалу залежало, чи поляжуть вони тут, на голому прмерзлому схилі, чи, якщо пощастить, візьмуть висоту.