Василь Биков - Круглянський міст

— У німецькій шинелі? Худий такий, еге? — запитався Данило.

— Да, худий. Здихлякуватий чоловік, не такий і молодий, учитель, здається. Ні, не вчитель — інспектор райвно. От забув його фамілію: чи то Ляхович, чи то Левкович. Я ще восени котьолок йому трофейний дав — свого ж не мав, звісно. А окуляри в нього на дротинках замісто дужок, одне скло тріснуло. І то сліпий. Перш ніж що вбачить, довго вглядається. Очі вирячить і глядить-глядить. Якось на переїзді на німців наткнулися, обстріляли і тікать. А він стоїть на колінах і вглядається. «Не може бути, — каже, — щоб це німці». — «Тікай, — кричу, — поки в зад кулю не всадили!» Ні, допоки не вбачив, як за будкою перебігають самі стопроцентні фриці з автоматами, не побіг.

Не людина, а недотепа, їй-богу. А так, здається, і не дурний, вища освіта. А може, все це через освіту? На війні вона не потрібна. Раз послали його в Гумільово якогось тамтешнього послугача прикінчити. Чому його? Бо знайомі там були в нього, зв’язки. Вабщє, в тих містинах зв’язки у нього були крєпкіє. У кожному селі свої. І до нього непогано ставилися. Ніхто не продав ні разу, поки сам не вскочив. Ну, але це пізніше вже, зимою. А тоді пішов з напарником. Напарником був Суров, окруженець. Рішучий хлопець, але трохи того, за галстук любив закинути. Потім він повернувся і відмовився надалі з цим ходити. Дурний, каже, або контужений. Тоді цей Ляхович так удало всіх обійшов (жінка там одна помогла), що до цього запроданця просто на квартиру з’явився. У кишені парабел, дві гранати, охорони в дворі ніякої. Навпроти на лавочці Суров сидить, насіння лускає — страхує, щоб не перешкодили.

І що ж ви думаєте: хвилин через п’ятнадцять вивалюється, розводить руками — мовляв, не вийшло. В лісі вже розказав, як було. Виявляється, дитина перешкодила. Розумієте: поліцаїв обвели, СД, гестапо, бабу його (також, сучка, в управі робила), а дитя перешкодило. І дитині тій роки два. Оправдується: з дитиною на ліжку сидів, годував, і цей дурень не наважився в нього кулю всадити. Ну це ж треба! Ви чули таке?

Ні, мабуть, такого вони не чули і не бачили. Втім, те, що обурювало Бритвіна, не викликало в Стьопки жодної реакції. Навпаки, чимось той Ляхович навіть здався йому симпатичним.

Бритвін на хвилину задумався, згадуючи.

— А другого разу знов конфуз вийшов. Ходив десь на чавунку, та невдало. Налізли на фриців, ледь із засади вирвалися. Кружлянули, вийшли на дорогу, всі злі, мов чорти — звісно, невдача. І тут, минаючи одне село, вже в партизанській зоні, чують: у кущах регочуть. Пригледілися: німці машину з грязюки штурхають. Величезна така крита машина буксує, а штук п’ять фриців уперлися руками, пхають, по боках не дивляться. Ну, хлопці, природно, зраділи, кажуть: ударимо! Ляхович цей — він старшим був — огледівся, поміркував. «Ні, каже, не можна. Село близько». Мовляв, машину знищимо — село вогнем пустять. Так і не дав команди. А німці виволокли машину, сіли і газонули.

Данило зі Стьопкою мовчали. Відвернувшись від смердючого диму, Данило все морщив розчервоніле, у чорному волоссі обличчя, одним оком позираючи на вибухівку. Стьопка ж дбайливо напікав землю, рівним колом розклавши долі багаття. Трава навколо нього широко обгоріла. Одначе вогонь догоряв: кінчався сушняк. Хлопець поскидав у середину кінці-головешки, які тихо куріли останнім вогнем. Піднявшись зі свого місця, до нього підійшов Бритвін. Розперезаний, у чоботах і ладному, хоч і потертому, темно-синьому галіфе, він мав вигляд тепер ніби справжнього кадрового командира, хіба що без відзнак.

— Ну, пожалуй, нагрілися. Давай відгрібай. Бородо, неси решту сюди. Підбери з країв.

Стьопка гіллям старанно відмів у один бік присок, і вони насипали на пильну гарячу вигарину нетовстий шар амоніту.

— Так. Хай гріється. І мішай, мішай, нема чого зирити!

Тепер настала Стьопкова черга задихатись і плакати від смердючої їдкості. Рази два, не стерпівши, він аж утікав подалі ковтнути свіжого повітря. Бритвін відійшов у навітряний бік і знов усівся на своїй пом’ятій шинелі.

— Але це що, — лагідно казав він, усе ще в полоні своїх спогадів. — Це що! Ось він у круглянській поліції викинув фокус. Це вже зовсім диво. Найбезглуздіша дурість.

— Казали, той… буцім повісили його? — спитався Данило.

— Ну. Повісили. Пропав ні за що. А Шустик, котрий з ним попався, той і тепер у Єгорові бігає. Пустили. Перше думали: бреше. Думали: завербували. Проте перевірили через своїх людей — ні, правда, Шустика пустили, а Ляховича повісили. І, гадаєш, за що? За принцип.