Василь Биков - Круглянський міст

Вони вилізли з рову. Стьопка трохи покривджено мовчав, Данило, певно, відчувши це, відсопся і запитав:

— Міну той хлопець повезе?

— А я звідки знаю?

— Бритвін не казав?

— Мені не казав, — буркнув Степан, не маючи охоти говорити з цим чоловіком.

Данило добродушно погодився:

— Цей не скаже. Але я бачу…

«Бачиш, то й добре», — подумав Стьопка, забираючи вбік від нього. Вони розійшлися по чагарниках. За ніч трава долі підсохла, ліс також став сухішим, хоч студені краплі ні-ні та й опікали за коміром шкіру. Місцями тут росли ялини з березами, і скрізь розкошував обмитий дощем вільшняк, в якому де-не-де зеленіли густуваті купки ялівцю. Сушняку тут вистачало. Стьопка хутко назбирав оберемок, прихопив за окоренок зсічену суху ялину, поволік за собою.

Тим часом у рові на середині прогалини щосили вже горіло нове вогнище, в яке Бритвін кидав принесений Данилом сушняк.

Данило ж ялиновими лапками, як помелом, розмітав погасле нічне вугілля.

— Давай сюди! — зупинив хлопця Бритвін. — Бери і підкладай, щоб земля грілася. Будемо амоніт смажити.

Підкладаючи в огонь, Стьопка з притишеною осторогою позирав, як вони там, на вигорілій чорній плішині, розістлали розпороту вдовж торбину і ссипали на неї розкришені жовтуваті грудки амоніту. Невдовзі від цих грудок потягнуло парою і якимось задушливим, різким смородом. Данило мружив очі, а після, кинувши все, почав обіруч терти їх. Бритвін грубувато підбадьорював звіддаля:

— Нічого, нічого! Живі будемо! Хай воші подохнуть.

— А хай його! Як усе одно цибуля!

Уздовж рову поповз удушливий сірчаний сморід; добре, що ранковий вітерець гнав його, як і дим, низом, по струмку; на одному краю прогалини можна було триматися. Тепер справа була за часом. Позираючи, як сохне на гарячому поді їхня вибухівка, Бритвін з Данилом сіли збоку, і Данило взявся за сумку.

— Ти, іди сюди! — покликав Бритвін.

Стьопка робив вигляд, що зайнятий вогнищем, і поклав туди ще дві гілки, хоч знову болісно ковтнув слину. Бритвін зліснувато гукнув:

— Ну що — просить треба?

Навмисно не торопко, буцім нехотя, він підійшов і одержав з Данилових рук твердий ріжок окрайця.

— І давай пали. Цей вичахне — на той перекладем. А то незабаром Дмитро приїде, — сказав Бритвін.

Стьопка повернувся до вогнища і незавважно проковтнув усе — хліб був такий смачний, що, здавалося, з’їв би весь окраєць. Підкладаючи в огонь гілля, він непомітно кидав позирки на тих двох. Амоніт у купці на мішку, здається помалу сох, наче і смердів уже менше. Раз по раз Данило помішував його палкою, Бритвін, спостерігаючи за ним, гомонів:

— Ми їм зробимо салют! Харашо, цей хлопець попався. Хлопець знахідка. Ану, давай, поворочай середину!

— Ай-яй, хай він згорить! — хутко заканючив Данило, відвертаючи обличчя і кумедно морщачи товстуватий, бульбиною ніс. З рудуватих грудок знов заструмив жовтий смердючий дим.

— Нічого, не смертельно. Зате грюкне, як бомба.

— Якби ж хоч грюкнуло! — Данило кинув палку і обома руками почав терти очі.

— Грюкне, ще й як! Це вам не банка бензину… Сміхота: каністрою бензину захотіли знищити міст! А ще казали: Маслаков — досвідчений підривник. Підривник він, виявляється, липовий. Побіг, мов дурень, завидна… На що розраховував? Без розвідки, без опори на місцевих! Без місцевих, брат, не багато зробиш. Це точно.

— А може, він не хотів ніким ризикувати, — озвався звіддалі Стьопка.

— Ризикувати? Знаєш ти, розумнику, що таке війна? Суціль ризик. Ризик людьми. Хто розумніше ризикує, той і побіждає. А хто в різні там принципи грається, той он де! — Бритвін показав на прогалину. Обличчя його розчервонілося, став злий, і Стьопка пошкодував, що не змовчав: сваритися з Бритвіним тепер не хотілося.

— Ти зелений іще, тож я тобі скажу: слухати старших нада, — сказав він, помовчавши. — Он у нас минулої зими один йолоп також у благородство надумав зіграти, ледве товариша на той світ не відправив. Бач, принцип його заїв!

Бритвін одійшов на три кроки від огню і сів, підкорчивши перед собою ноги.

— Терпіти не можу таких розумників. Просто злість бере, коли почую, як інший витикається. Треба дело дєлать, а він почне міркувати: так чи не так, правильно — неправильно. Не дай бог, якщо хтось невинний постраждає! При чому невинний — війна! Дуже німці винних шукають? Вони, знай, б’ють! А ми міркуємо: добре, недобре… Був один такий. У Копилова. Може, хто пам’ятає — все в окулярах ходив?