Василь Биков - Круглянський міст

Між сосонок на покритій глицею землі, з якої там-сям пробивалися жовті іскринки курячої сліпоти, лежав труп людини. Тут же топтався величезний крук.

— Киш!..

Крук неохоче озирнувся, переступив і, пругко відштурхнувшись жилавими лапами, замахав крилами.

— Кар-р-р-р, кар-р-р-р…

Стьопка, затамувавши дихання, підступив ближче: труп був давній, мабуть, зимовий чи навіть торішній, якийсь приплюснутой, мовби втоптаний у землю. Одежа на нім, відчувалося, майже струхла. Хлопець недовго міркував, шукаючи відповіді на єдине тепер питання: хто — свій чи чужий? — як раптом угледів під ногами в траві невеликий сіро-зелений клаптик. Тоді він ступив до нього і підняв — це була червоноармійська пілотка, суха і навіть запорошена з одного і сирувата з другого, від землі, боку. Взагалі вона була вже нікудишня, крім хіба червоної емалевої зірки, під якою руділа невелика плямка іржі. Стьопка заглянув під клапани, там була застромлена в підклад іржава голка, обмотана чорною ниткою. Хлопець видрав зірку, а пілотку кинув.

Ідучи вгору, туди, де залишився Данило, він думав, що зірку треба почистити від іржі, і тоді можна буде прикріпити до шапки, а то за рік партизанства він так і не здобув собі жодних військових відзнак. Зрештою, не багато їх було і в інших.

Данило сидів на своєму кожусі і, видно, чекав, углядаючись у його бік. Стьопка махнув рукою і показав знахідку. Данило відразу простягнув широку, волосату руку.

— Ану…

— Ціленька, командирська, певно.

Взявши зірку, Данило якийсь час із цікавістю покрутив її в руках.

— Ага… Іч яка… Хороша зірочка.

І, нічого не кажучи більше, на очах у хлопця сунув її в кишеню своїх суконних, густо залатаних штанів.

— Це ж моя! — розгублено мовив Стьопка. Данило вискалив довгі прокурені зуби.

— Ги! Була твоя, стала моя.

— Ти що? Віддай!

Але Данило, як і раніше, непорушно сидів на своєму кожусі і лише нахабно посміхався маленькими серед чорних дрімучих космів очима.

— Давай! — крикнув Степан.

— А не кричи. Он командир іде.

Справді, збоку від них над розчепіреними гілками сосонок з’явилася голова Маслакова.

— Товкачу, сюди!

— Давай! — з останньою рішучістю гукнув Степан, але тут же зрозумів, що марно і, затамувавши в собі кривду, подався до Маслакова. — Ну, почекай!..

Маслаков уже був повернувся, щоб іти, як ззаду, хапаючи кожух, сумку і обріз, за ним кинувся й Данило.

Не тямлячи, в чому справа, командир спинився, зійшов нижче до партизана, і коли Стьопка, постоявши, також вернувся до нього, Маслаков уже прикріплював на шапку ту його зірку.

— Ну, дякую. А де взяв?

— Та он Товкач подарував, — хитро мружачи щілинки-очі, невинно сказав Данило.

«От падло!» — подумав Стьопка, але не сказав нічого. Для Маслакова зірки йому було не шкода — Маслакову він оддав би й шапку. І все-таки хлопцю стало чогось ніяково і — головне — кривдно.

Бралося на сутінки, у хвойнику помітно темніло, небо скрізь застилали хмари, декілька крапель упало на шию і руки — очевидно, збирався дощ. Перший весняний дощ, не холодний і без вітру; йому, в пам’ятку, колись раділи люди, бо після все наввипередки зеленіло, аж лопотіло, пускаючися в ріст.

Тепер, однак, дощ не радував, здається, — навпаки, навіть стривожив командира групи. Все в тому ж сосняку Данило зі Стьопкою зійшли на верх виспи і слідом за Маслаковим опустилися на коліна під крайньою від прогалини сосенкою. Поряд сидів Бритвін і нерухомо зорив кудись між соснового гілля.

Вдалині були дорога і міст.

— Ну що? — тихо спитав Маслаков. — Не видно?

— Ні біса не розібрати. Якби бінокль…

Затаївшись, вони вглядалися туди, де світлувата стрічка дороги, виринувши з сосняка збоку від цієї виспи, бігла по невисокому на лужку насипу до моста — довгої сірої споруди з колоддя, що виглядала звідси ніби величезний черв’як, який сповз із дороги до води і спинився.

— Треба йти, — сказав Маслаков.

— Тепер? — насторожився Бритвін, не відриваючи погляду від потемнілої вже вечорової далечі.

— Ну а коли ж? Поки дощ не розійшовся. А то намочить — не підпалиш.

— Та ну ні, — подумавши, сказав Бритвін. — Тепер я не піду.

— Можеш не йти, — починаючи нервуватися, кинув Маслаков і піднявся. — Даниле!

Данило випростався на колінах, але не встав.

— Так у мене ж обріз.

— Ну то й іцо?

— На якихось двадцять кроків, не більше. Коли що, то й не поцілиш, мушки ж нема, — заговорив він якимсь не своїм, наче винуватим голосом.