Василь Биков - Круглянський міст

У життєвій і творчій долі Василя Бикова сусідній чудовий край, мила білоруському серцю Україна займає важливе, знакове місце. Тут його застав початок фашистської навали, у липні — серпні першого воєнного літа довелося копати окопи, траншеї, протитанкові рови, відступати з армією до Воронежа. Затим юнаків 1924 року народження направляють пішки в Саратовську область. Наприкінці 1941 року вони дійшли до станції Салти-ковка, де їх розподілили по колгоспах. Далі знову була школа ФЗН, де Василь навчався вже на шляховика. У серпні 1942 року настав час призову в армію. В запасному полку під Саратовом Бикову доводилося по десять годин у день навчатися військової справи, а ще й працювати на військових об’єктах, під час бомбардувань ліквідовувати пожежі в самому місті.

Після закінчення Саратовського артилерійського училища і присвоєння звання молодшого лейтенанта Василь Биков у жовтні 1943 року потрапляє на фронт, хоч перший бій ще ополченцем він прийняв на початку війни під Харковом…

У 2005 році я стояв над незаораною ні плугом, ні часом траншеєю, схили якої прошила густа трава, закріпили корені пишних кущів бузку. Трохи далі були окопи останньої війни. Вони також ясно проступали, хоч і маскувалися зеленим килимом степового різнотрав'я. Ззаду, за спиною, виднілося старе кладовище. Справа — схил, річечка, а далі плив за обрій, зливаючися з небом, безмежний степ. У пам’яті сам по собі висвітився один рядок з неповторної повісті Викова «Мертвим не болить»: «У вечірніх сутінках над засніженим степом віє солодкуватим, напрочуд запашним і домовитим димком махорки». У всьому цьому трагічному, безжальному своєю правдою творі ви не знайдете більше жодної такої спокійної, нейтральної фрази. Це відкриття вразило мене ще в 1966 році, коли студентом прочитав повість, яка перевернула душу, відкрила зовсім іншу війну, ні в чім не схожу на ту псевдогероїчну, шапкозакидальницьку, що нав'язувалася радянською пропагандою…

Тут, біля села Велика Северинка під Кіровоградом, у січні 1944 року в тяжкім бою з фашистами міг загинути великий білоруський письменник, а тоді командир взводу піхоти Василь Володимирович Биков.

Фронт почався для молоденького молодшого лейтенанта за Дніпром, який на той час уже форсували наші війська. Його стрілецький полк одразу потрапив у справжнє пекло. Невдалий наступ на Кривий Ріг, бої з численними жертвами за Олександрію і Знам’янку, а потім танкісти генерала Ротмістрова прорвали німецьку оборону і почали наближатися до Кіровограда. Піхота одержала завдання поширити прорив, невідступно тримаючися танків, і одночасно забезпечувати фланги. Наступати доводилося вночі, а вдень під безкінечними бомбардуваннями війська вели бій. Біля села Велика Северинка, назву якої Биков почув пізніше (і вона, за його словами, «стала брутальним знаком у… подальшій долі»), взвод окопався поблизу кладовища в ямах, звідки місцеві мешканці брали для своїх потреб пісок. Коли розвидніло, бійці побачили вдалечині будинки і комини великого міста. Весь день фашисти обстрілювали село з важких мінометів, не даючи просунутися далі, в степ. Надвечір, коли стемніло і стих мінометний вогонь, батальйон згорнувся в колону і пішов удовж кукурудзяного поля. Що було потім, назавжди залишилося в пам’яті молодшого лейтенанта, щоб відбитися згодом у творчості.

Вчителька Великосеверинської середньої школи Лизавета Дмитрівна Сергієнко багато років віддала пошукам документальних матеріалів, з’ясуванню детальної хроніки боїв за визволення села, збереженню пам’яті про кожного солдата і офіцера, які брали участь у тих боях. На перший її лист Василь Биков як уважна, співчутлива і обов’язкова людина відразу відгукнувся і пізніше по можливості допомагав їй та учням у пошуках:

«Уважаемая тов. Сергиенко (к сожалению, я не знаю вашего имени-отчества)!

Спасибо Вам огромное за память и за пластинки, которые я прослушал тотчас же после получения. Украинская песня помнится мне еще со времени войны и всегда трогает душу.

Очень хорошо, что Вы собираетесь устроить музей, я помогу Вам, чем смогу. Мы освобождали Северинку (399 стрелковый полк 111 СД) в начале января 1944 г.; помню, день провели на ее окраине, на кладбище; был бой, немцы вели огонь со стороны Кировограда. К вечеру мы свернули в степь, на гору, за реку и ночью в степи столкнулись с немецкими танками, которые разгромили наш батальон. Я был ранен в ногу, случайно подобран своими, которые привезли меня в какое-то село (не знаю названия), оставили в хате санчасти возле церкви, но назавтра оттуда всех нас выбили немцы, и я спасся в последнюю минуту — выполз из хаты и был подобран на последнюю повозку. Все это описано в моей повести „Мертвым не больно“ до того места, где мои герои попадают в плен к немцам. В действительности в плен я не попал — зарылся в скирду соломы. Потом я был в госпитале в Александрии, под Знаменкой, под ст. Цветково. Поскольку после той ночи в полк я не вернулся, то там посчитали меня погибшим, послали родителям похоронку, и в документах появился приказ об исключении меня из списков части как убитого 7 января и похороненного в дер. Большая Северинка, Кировоградской области».