Анатолій Дністровий - Пацики

— Що ти щойно сказав? «Приїдуть пацани з моря і заберуть її до себе»? Ти це сказав?

— Ма, тільки без рук, чуєш, без рук, — відступаю на кілька кроків. — Розумієш, як би тобі це пояснити?

— Давай, не соромся, кажи, як є.

— Ма, ти просто нічого не шариш.

Пауза. Вона підводиться, оцінююче дивиться на мене й гримає за собою дверима. Через кілька хвилин заходить вітчим, закурює біля відчиненого вікна, через спину кидає, що матір дуже образилася. Нічьо не вдієш, таке життя. Ввечері ми вже четверо сидимо за кухонним столиком. Матір спершу шокує те, що Маріна з'явилася перед нею у футболці без бюстгальтера, з–під якої видно тендітні груди з симпатичними сосками, але вона поволі звикає й не звертає на це уваги. Може, тобі, дитино, кинути ще? — запитує в Маріни, коли та опорожнює тарілку з гарніром із гречаної каші та смаженою печінкою. Ми п'ємо домашнє червоне вино, й нам стає поволі весело й легко, сміємося, жартуємо, а потім розходимося по кімнатах. Вино трішки вставляє по шарабану, хочу натягнути Маріну. Вона каже, що в неї залишився тільки один презик, назавтра треба купити нові. Да, кажу Маріні, обіймаю, цілую теплі, пахучі плечі, мене ще більше заводить її вигинання та гаряче дихання з запахом вина. Під час нашого облизування вона так красиво глибоко дихає, розтулюючи рота, що мені здається, діваха від збудження зараз втратить свідомість.

Маріна подобається Валіку, другу Петра Григоровича. Вчора він попросив відпустити її до нього. Я без питань погодився на цю пропозицію, бо мене, чесно кажучи, ця тьолка почала підхарювати, не кажучи вже про те, що моя матір кілька днів дивиться на неї вовком і при нагоді постійно пиляє, скільки ця блядь буде жити в моїй хаті? скільки буде їсти мені нерви? скільки вона буде жерти мої продукти, на які я каторжно працюю? га? скільки сидітиме на моїй шиї? У всьому треба знати міру, каже моя бабуся. Сьогодні я передав Маріну Валіку, хай потрахається на здоров'я. Мати мені зізналася, що ходила до ворожки, аби та відігнала цю зальотну шльондру: синку, вона хотіла заволодіти твоєю душею, а такі баламутки знаєш які підступні, о! можуть навіть зі світу звести, або женити на собі. Всю цю біліберду я слухав дуже уважно, від сміху мене розпирало, я ледве себе стримував. Нема нічого кумеднішого від надмірної батьківської турботи. За собою помічаю: коли Маріна від мене звалила — з плечей ніби впала важка ноша. Валік у мене довго розпитував про Маріну, що вона любить, як любить і де любить. Я так і не дав йому «інструктаж», на який він розраховував, відповідав мляво, і він врешті відчепився зі своїми дебільними запитаннями. А в рот бере? Не знаєш? Нє, не знаю. А якщо її вдвох трахати? Не знаєш? Як? Нє, не знаю. Ясно, морщиться його лоб. Ну, бувай, Толян. Бувай.

Під вечір підвалюють Коновал і Сава. Ми маємо їхати до Сави в село. Я матір попередив, що мене не буде два–три дні, вона спершу насторожилася, знову почала капати на мозґи, куди тебе несе, що ти в тому селі забув, але врешті заспокоїлася й відчепилася. П'ятим тролейбусом ми їдемо на Залізничний вокзал, сідаємо у матрису(Потяг приміського сполучення (діал.).) «Тернопіль—Іване–Пусте», забитий селюками, й вирушаємо на південь. А ти відповідаєш, шо там нормальний плантарь? — звертається Коновал до Сави, який перелякано кліпає очима й каже, шо там всьо класно, сам бачив, маку — цілий город. Коновал каже: добре, я тобі вірю. Сава втуплюється у вікно й дивиться на хати, які пропливають за вагонним склом. Виходимо в тамбур на перекур, Коновал у мене запитує, як Маріна? Як, як — ніяк, трохи відморожена. Нада було її з собою взяти, а? — кидає погляд на Саву, той винувато, несміливо посміхається й знизує плечима, тіпа, я не проти, тільки там у мене бабуля, не знати, як би на це подивилася. Ти шо маленький? — сміється Коновал, бабулю боїшся? Та нє, ніяковіє той, просто… просто їй це не сподобається, а ше би люди з села говорили. Вилазимо на станції Дружба перед Теребовлею. Поволі смеркається, ми пробираємося вулицею до хати Савиної бабки. Зачувши нас, із навколишніх подвір'їв грізно гавкають пси. В одного з них Коновал кидає грудку землі й викрикує. Тихо, ідіот, гримаю на нього, хочеш, шоб зараз аборигени вискочили й по балді надавали? Сава пожвавлюється й каже: тут хлопці серйозні, мають не кулаки, а здорові кувалди, можуть відмастити так, що потім ніякі лікарі не зремонтують. Чуєш, Коновал? — сміюся до нього. Він огризається, шо бачив усіх цих підарів…

Нарешті приходимо до Савиної бабки, яка саме збиралася лягати спати. Сава каже, що в селі дають на масу — лягають спати — дуже рано. Низькоросла, згорблена, худорлява бабка із за–палими щоками й обтягнутим висохлою шкірою обличчям, побачивши нас, одразу починає метушитися й страшенно шепелявити. Сава сміється й каже, що вона забула запхати в рота вставні зуби. Бабка Ганя (такії звати) підривається й біжить у ластівку(Літня кухня (регіон.)), аби приготувати нам хавчик. У невеликій кімнаті з низькою стелею й овальними кутами на стіні помічаю старі пожовклі світлини під однією велетенською рамою: на мене дивиться молода пара — кумедний штемп в австрійському строї з хвацько закрученими догори мініатюрними вусами і його молода подруга з великими чорними очима, поруч — інші світлини — маленькі діти (фотки трохи кращої якості), а також купа фоток з маленьким Савою (цей даун, як видно з його морди, і маленьким був повним придурком). Бабка час від часу швидко залітає в хату й не менш швидко вибігає. Дивлячись на неї, регочу, бо вона мені нагадує істоту, в дупі якої є невеликий двигунчик. Невдовзі на столі з'являється грубий селянський хліб, трьохлітровий слоїк кисляку, варена бараболя з підсмаженою цибулею та шкварками, квашені огірки. Від вигляду селянської їжі відчуваю дикий голод, а Коновал, мудак, облизується й без вагань сідає за стіл. Альо, показую йому на мигах, щоб не заганявся, це ж не красіво. Бабка каже, щоб ми вечеряли, а сама тим часом звалює до стайні у своїх справах. Ми сідаємо, човгаємо стільцями, підсуваємося до столу, Коновал поводиться, як господар, Сава мовчки дивиться на нього, потім бере домашній хліб і нарізає грубі шматки. Класний хавчик, кажу я, аби порушити мовчанку. Коновал під час вечері випиває три горнятка кисляку. Стежу за ним і кривлюся, бо так багато пити — ненормально. Після вечері Коновал розпитує Саву, де плантар. Сава каже, що завтра поведе, тут недалеко, серед городів між вулицями.