Анатолій Дністровий - Пацики

4

Серед ночі прокидаюся й знову чую голос собаковода. Це, мабуть, справжній маніяк, якщо виводить свого пса о такій порі на вулицю. Крізь щілину між шторами до кімнати проникає місячне світло й падає на оголені груди Маріни, яка спить без задніх думок. Обережно накриваю її. Кілька хвилин дивлюся в стелю й чую кроки собаколюба на вулиці. Несподівано він голосно каже: КУДИ ПІШОВ? ХОЧЕШ РЕМНЯ? Серед ночі ці слова неприємно капають мені на мозки, і я ніяк не можу заснути. Невже він б'є свого пса? — запитую вголос не знати кого. Знову зморює сон. Цього козла нада буде відпиздити, відпиздячити, відпи…

Після теплого сонячного світанку небо хмурнішає й починає накрапати, спершу дрібно, а потім сильніше, поки дощ не переростає в сильну, щільну зливу. На вулицю не вийдеш, і нам нічого не залишається, як сидіти вдома. Маріна розглядає мої дитячі фотки, гортає й час від часу перепитує, хто біля мене або де зроблено той чи інший знімок. Свою футболку вона вчора ввечері випрала, й сидить зараз на ліжку, підігнувши під себе ноги, одягнута в мою білу сорочку. Запитую в неї: чьо катаєшся по Україні, шо це тобі дає? Вона тримає в руках одну з моїх фоток, замислюється й ніби дивиться крізь неї. Несподівано Маріну прориває, каже, що одного разу їй було дуже важко: такий момент, коли вона вперше зрозуміла, що насправді самотня — самотня серед тисячі байдужих людей, яким не було до неї жодного діла; потім говорить про свого колишнього пацана, котрий використовував п, жив у своє задоволення… про своїх родаків, які й не підозрювали, що з нею відбувається. Маріна зізнається, що раптом зрозуміла — рідний дім, двір, школа і всі її знайомі — це чужий, жалюгідний і нудний світ, у якому нема нічого, крім розчарування й болю. «Ты меня слушаешь?» Да, кажу їй, говори, ти зараз дуже добре говориш. Маріна каже, що поїхала з дому з відчаю: да, спершу було важко, занесло в Харків, повернулася назад, спершу було дуже гидко, особливо зі старшими, повними, жирними, а згодом… звиклася. «Знаешь, — починає сміятися, — по пути домой мне даже один парень выйти замуж предлагал, такой хорошенький, такой мильій». Цілий день лежимо в ліжку. Я приношу з кухні хавчик на невеликій таці й відношу брудний посуд. На телефон, який разів п'ять тарабанив, не реагую. Кому я потрібний? Після гарного трахання по обіді, ми дрімаємо, а згодом і засинаємо. Прокидаюся від шуму у квартирі й суворого погляду матері, яка закам'яніло стоїть над нами сонними й від гніву, несподіванки й шоку не може вимовити жодного слова. Да, нічого не скажеш, я влип… по самі помідори. Але ж чого вони приїхали сьогодні? Вони ж мали повернутися в неділю? Обережно підводжуся, аби не збудити Маріну, одягаюся і йду на кухню, мати обурено перешіптується з вітчимом. Той дивиться на мене й пирскає зі сміху. Мати сидить на табуретці, чистить картоплину, лушпиння падає в смітникове відро, ножик вправно йде по колу картоплини, залишаючи за собою білу смужку. Гарна картопля, без чорних плям, магазинна вся з плямами. Мати знає, що я на кухні, але на мене не дивиться. Це найважчий момент — поки матір не прорвало, поки вона кипить, як чайник, але пару не випускає. Ну що ж, почекаю. Спішити нікуди. Ліниво порпаюся в холодильнику, поводжуся так, наче нічого не сталося. Вітчим бурмоче нерозбірливі веселі слова й плескає мене по плечу. Мати кілька разів шморгає носом, вона так робить завжди, коли ображена або обурена.

— Хто це така?

— Знайома.

— Знайома?

— Да, знайома. Класна тьо… дівчина.

— Ти хотів сказати — «тьолка». Скільки їй років, що вона спить із хлопцями? У неї морда чого така потаскана?

— Ма, припини, в неї нормальна морда.

— Я, здається, запитала тебе… — маленький ножик продовжує чистити картоплину, а носик знову раз по раз пошморгує, — скільки їй років?

— Ма, я вже сказав.

— Скільки їй років?!

— Здається, сімнадцять.

…пауза. «Що?» — підводиться вона з табуретки з відвислою щелепою. Зараз її прорве; пауза; ти, що, в тюрягу захотів? — враз вона підскакує до мене й колошматить долонями по обличчю, я тобі скільки казала, не волочися, бо зараз такий час, що якусь заразу тільки так можна підхопити, чи ти, може, хочеш, щоб ця шваль тобі дитину принесла? що я тоді буду робити? ти про це подумав? Мулька, втручається вітчим, лиши у спокої пацана, чьо розбушувалась? малий трохи пуцьку попарить, сміється, і всьо, а? чьо розбушувалась? Я вам зараз, блядь, обом тут розбушуюся! — кричить вона, скажи тій курві хай вимітається! вже! чуєш, чого либишся? Ма, заспокоюю її, Маріна зараз нікуди не піде — їй нема куди йти. Мати із розгубленим, зблідлим виразом обличчя сідає на табуретку й складає на колінах руки. Ти ще й бездомну до хати привів, глухо видавлює з себе. Вона — не бездомна, вона просто приїхала до мене погостювати. Приїхала? — підводить матір погляд, звідки? Все тебе цікавить, наливаю собі склянку мінералки, бо в роті від цих розмов аж пересихає, з Донецька приїхала. Наскільки вона приїхала? Ма, чьо ти кіпішуєш? всього на пару днів, трохи поживе, а там приїдуть пацани з моря і заберуть її до себе, ну, ма, всьо нормально? Матір вимучує на обличчі дивну гримасу й скривлено дивиться мені в очі.