Хантер Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

«А що там?»

«Адренохром,» відповів він. «Багато не бери. Тільки одну маленьку крапельку.» Я відкрив пляшечку і вмокнув у неї сірник.

«Десь так,» сказав він. «Проти цієї штуки мескалін здається звичайним лимонадом. Ти просто збожеволієш, якщо перебереш.» Я лизнув кінчик сірника. «Звідки в тебе ця штука?» запитав я. «Такого ніде не купиш.»

«Не важливо,» відповів він. «Чистий, як сльозинка.» Я сумно потрусив головою. «Господи! Що за виродка ти захищав цього разу? Цю річ можна добути лише з…»

Він кивнув.

«Адреналінових залоз живої людини,» сказав я. «Обов’язково тільки з живої, з трупа буде вже не те.»

«Я знаю,» відповів він. «Але в того чувака взагалі не було грошей. Він був з секти сатаністів. Він пропонував людську кров – сказав, що мене вштирить так, як ніколи в житті,» він зареготав. «Я думав, він жартує, тож попросив його роздобути унцію чистого адренохрому – або й просто свіжу адреналінову залозу, щоб пожувати.» Я почав відчувати дію цієї шняги. Перша хвиля нагадувала суміш мескаліну та метедрину. Певно піду скупаюсь, подумав я.

«Так,» продовжував мій адвокат. «Вони звинувачували того хлопця в розбещенні неповнолітніх, але він клявся, що не робив цього. ‘Для чого мені трахати дітей?’ стверджував він; ‘Вони ж занадто маленькі!’» Він стуснув плечима. «Боже, що я можу сказати? Навіть клятий перевертень має право на адвоката… Я не посмів йому відмовити. Він міг запросто розпанахати мене й вирізати шишковидну залозу.»

«А чому?» сказав я. «Він міг запросто найняти Мелвіна Беллі.» Я струсонув головою, втрачаючи дар мови. Я почувався так, неначе мене підключили до 220-вольтової розетки. «Чорт, нам треба дістати такої срані,» нарешті промимрив я. «Просто зжерти по жмені й чекати, що буде.»

«Дістати чого?»

«Екстракту шишковидної залози.» Він глянув на мене. «Звісно,» сказав він. «Гарна ідея. Одна затяжка тією хуйнею перетворить тебе на щось таке, про що не пишуть навіть в медичних енциклопедіях! Мужик, твоя голова розпухне, мов кавун, ти набереш сто фунтів за дві години… з’являться кігті, кровоточиві бородавки, а потім в тебе на спині виросте шість здоровенних волохатих цицьок…» Він категорично мотнув головою. «Чувак, я згоден спробувати все, що завгодно; але ні за яких обставин навіть не доторкнусь до шишковидної залози. Минулого Різдва хтось подарував мені кущик дурману – корінь важив щось із два фунти; річний запас – але я зжер усе за двадцять хвилин.» Найменша заминка виводила мене з себе, мені захотілося схопити його за горлянку й примусити говорити швидше. «І!» Випалив я. «Дурман! Що було далі?»

«На щастя, більшу частину я відразу ж виблював,» сказав він. «Але навіть при таких розкладах я осліп на три дні. Господи, я не міг навіть ходити! Моє тіло перетворилося на віск. Я був просто в какашку, тож їм довелося затягувати мене на ранчо тачкою… казали, що я намагався говорити, але пищав, мов єнот.»

«Неймовірно,» сказав я. Я вже майже не чув його. Мене так плющило, що руки, котрі лежали на ліжку, не слухались мене і автоматично висмикували покривало з-під мене. П’ятки загрузли в матраці, а коліна просто спаралізувало… я відчував, як очі почали вилазити з орбіт.

«Та закінчуй вже свою блядську історію!» Заревів я. «І що сталося? До чого тут шишковидні залози?» Він відійшов, не спускаючи очей з мене почав ходитии кімнатою. «Тобі, певно, треба випити ще чогось,» знервовано сказав він. «Боже, ця штука пробрала тебе до кісток, чи не так?» Я спробував усміхнутись. «Ну… вже не так… ні, знову почалось…» Я ледве рухав щелепами; язик був неначе палаючий магній. «Ні… нема чого боятись,» прошипів я. «Хіба що якби ти… вкинув мене у басейн, чи щось типу того…»

«Чорт забирай,» сказав він. «Ти перебрав. Ти зараз вибухнеш. Господи, тільки глянь на свою пику!» Я не міг поворухнутись. Повний параліч. Кожен м’яз стиснувся. Я навіть не міг рухати очима, вже не кажучи про те, щоб повертати голову чи балакати.

«Ще трішки,» сказав він. «перший приход завжди найгірший, ігноруй його. Якщо я кину тебе зараз у басей, ти підеш на дно, немов камінь.» Я був певен цього. Здавалося, навіть легені відмовили. Я потребував штучного дихання, але не міг відкрити рот, щоб сказати це. Я помирав. Сидячи паралізованим на ліжку… що ж, я хоча б не відчував болю.

Можливо я відкинусь за кілька секунд і більше нічого не матиме значення.

Мій адвокат повернувся до перегляду телевізора. Знову показували новини. Ніксонова пика заполонила екран, але його промова була очевидною фальшивкою. Єдине слово, яке я міг розібрати, було «пожертва». Знову і знову: «Пожертва… пожертва… пожертва…» Я чув власне важке дихання. Здається, мій адвокат помітив це. «Просто розслабся,» кинув він через плече. «Не намагайся боротися, а то мозок закипить… припадки, аневризми… ти просто зсохнешся й помреш.» Його рука протягнулась, щоб перемкнути канал.