«Ні, не подумає,» швидко мовив я… це було все, що я зміг вигадати. Я почувався Мартіном Борманом. Що станеться з цією бідолашкою, коли вона залишиться без нас? Тюрма? Біле рабство? Що б зробив доктор Дарвін в такому разі? (Виживання… найпристосованіших? Чи це підходяще слово? Чи думав колись Дарвін над ідеєю сучасної непристосовуваності? Як «сучасне безумство». Чи міг Доктор передбачити у своїй теорії місце для такої штуки як ЛСД?) Все це були, звісно, чисто теоретичні питання. Люсі була потенційно небезпечним тягарем на наших шиях. Ми не мали іншого вибору, окрім тільки як пустити її у вільне плавання і сподіватись на те, що вона нічого не згадає. Правда, деякі жертви кислоти – особливо невротичні монголоїди – мають дивну ідіотську властивість запам’ятовувати лише окремі деталі й більш нічого. Цілком можливо, що Люсі проведе наступні дві доби в полоні повної амнезії, а потім вирветься з нього не пам’ятаючи нічого, крім номера нашої кімнати у «Фламінго»…
Я про це думав… але єдине, що ми могли вдіяти в такому разі – це вивезти її в пустелю й згодувати ящіркам те, що від неї залишиться. А на таке я не був готовий; це було не на користь того, що ми намагалися захистити: мого адвоката. Воно саме до того допетрало. Тож нам варто було, тримаючи себе в руках, відвезти Люсі в місце, яке не стимулюватиме її пам’ять до катастрофічних спогадів.
У неї були гроші. Мій адвокат переконався в цьому. «Десь 200 баксів,» сказав він. «Тим паче, ми завжди можемо подзвонити копам у Монтану, звідки вона родом, і повернути її.» Мені не дуже хотілося робити це. Гіршою річчю, ніж випустити її в Лас-Вегасі, на мою думку, було повернути її «владі»… про це не могло бути й мови. Тільки не зараз. «Що ж ти за потвора така?» запитав я. «Спершу ти викрадаєш дівчинку, потім ґвалтуєш її, а зараз хочеш, щоб її посадили!» він знизав. «Я просто подумав,» сказав він, «що у неї немає жодних свідків. Все, що вона казатиме про нас, не матиме жодного сенсу.»
«Нас?» сказав я.
Він вирячився на мене. Я бачив як його голова прояснювалась. Кислота його вже майже відпустила. Це значило, що Люсі вже також починало попускати. Треба було негайно діяти.
Люсі чекала на нас у машині слухаючи радіо і по-ідіотському усміхаючись. Ми стояли десь за десять ярдів. Якби хтось побачив нас збоку, то подумав би, що ми два збоченці-педофіли, що сперечаються, хто з них має «право на дівку.» Це була досить типова сцена для парковки у Вегасі.
Нарешті ми вирішили зареєструвати її в «Американі». Мій адвокат зазирнув до машини і дізнався її прізвище, після чого я побіг всередину, щоб подзвонити в готель – я представився її дядьком і побажав, щоб їй влаштували «особливий прийом», тому що вона художниця і може здатися злегка неврівноваженою. Портьє запевнив мене, що вони все влаштують найкращим чином.
Потім ми поїхали в аеропорт і сказали їй, що ми збираємось поміняти Білого Кита на Мерседес 600 і мій адвокат, захопивши весь її крам, повів її у хол. Її все ще не відпустило і вона белькотіла щось аж поки він не потягнув її геть. Я заїхав за ріг і став чекати на нього.
За десять хвилин він повернувся до машини і заскочив усередину. «Від’їжджай повільно,» мовив він. «Не привертай уваги.» Коли ми виїхали на бульвар Лас-Вегас, він пояснив мені, що заплатив диспетчеру таксі в аеропорті 10 баксів, щоб той стежив за тим, щоб його «п’яна дівчина» потрапила в Американу, де в неї заброньовано номер. «Я попросив його переконатись, що вона дісталась на місце,» сказав він.
«Думаєш вона доїде?» Він кивнув. «Той чувак сказав, що доплатить п’ять баксів, які я дав йому, водієві, щоб той усе проконтролював. Я сказав йому, що маю невідкладні справи і буду в готелі за годину – і якщо її там не буде, я повернусь і виріжу йому легені.»
«Це добре,» сказав я. «В цьому місті не можна довіряти нікому.» Він зашкірився. «Як твій адвокат, раджу тобі зізнатись, куди ти поклав клятий мескалін.» Я зупинив тачку. Сумка з запасами була в багажнику. Він дістав звідти дві таблетки і ми з’їли по одній. Сонце вже сідало за північною межею міста. Гарна мелодія у виконанні Крістофферсона лилася з приймача. Ми повернули назад у напрямку міста в обіймах теплих сутінків, розслабившись на червоних шкіряних сидіннях нашого електричного білого Coupe de Ville.
«Думаю, нам варто розслабитись сьогодні,» сказав я, поки ми проїжджали біля «Тропікани».
«Добре,» відповів він. «Давай знайдемо гарний ресторан морської їжі й замовимо червону нерку. Надзвичайно хочеться нерки.» Я погодився. «Але спершу заїдемо до готелю і наведемо порядок. Може швиденько скупнемось і вип’ємо рому.» Він кивнув, відкинувся на спинку крісла і задивився на небо. Ніч повільно спускалася на землю.
Читать дальше