Джек Лондон - Твори у 12 томах. Том 09

— Але ж мені хочеться побути з тобою, — попросилася вона. — Скажи, в чому справа?

— Зачекай трохи. їдь додому та пообідай.

— Нізащо в світі! — скрикнула Сексон. — Тепер я все одно поїду за тобою.

Промчавши з півмилі дорогою, вони звернули вбік, по минули ворота, що їх поставив Біллі, і через поля вибралися на путівець, покритий крейдяною курявою. Цей путівець вів до глинища Чевона. Гілярдові сто сорок акрів лежали звідси на захід. З-за хмари куряви виринуло два вози.

— Біллі, твої запряги! — скрикнула Сексон. — Ти тільки подумай! Варто було тобі добре помізкувати, як вони вже заробляють на тебе гроші, а ти собі тим часом їздиш зі мною верхи!

— Аж сором подумати, як багато готівки дає мені щодня кожен запряг, — пробурмотів він.

Вони саме збочили до шлагбаума, за яким починалися Гілярдові акри, коли це перший хурман гукнув до них, махаючи рукою. Вони стримали коней.

— Той здоровий чалий паче зовсім сказився, — сказав хурман, зупиняючись обіч них. — Кусає, вищить, брикається. Вирвався з упряжі, наче вона паперова була. Відкусив зубами цілий шмат м’яса у Белді. А тоді ще поламав собі задню ногу. Я зроду не бачив, щоб ото кінь за чверть години накоїв стільки шкоди!..

— А ногу зламав направду? — гостро перепитав Біллі.

— Та певно ж.

— Гаразд, як розвантажите воза, їдьте просто до другої стайні й візьміть Бена. Він в оборі. Скажіть Метюзові, щоб він з ним лагідніше… І дістаньте рушницю, в Семмі є. Ну, й догляньте чалого. Мені зараз ніколи… А чому Метюз сам не поїхав з вами по Бена? Тоді б ви швидше впоралися.

— А він там мене чекає. Він гадав, що я й без нього знайду Бена.

— А він сам тим часом байдикуватиме, га? Ну, добре, їдьте вже.

— Отак з ними завжди, — сердито озвався Біллі до Сексон, коли вони рушили далі.— Ні тобі тями, ні клею в голові. Один сидить, згорнувши руки, а другий їде замість нього туди, куди той мав би їхати. Оце ж і клопіт з робітниками, що одержують два долари на день.

— В них і голови на два долари, — жваво додала Сексон. — А які ж бо інші голови сподівався ти мати за такі гроші?

— То правда, — згодився Біллі.— Якби в них кращі голови, то вони були б давно подалися до міста, як усі інші, більш кмітливі. Але ж і ті кмітливіші теж собі дурні. Якби знали, скільки можливостей на селі, то їх би й силою в місті не вдержати.

Біллі скочив з коня, зняв три жердини, що закривали вхід на ділянку, провів коней і знову їх наклав.

— Коли цей луг буде мій, я поставлю тут ворота, — заявив він. — Вони одразу виплатяться. Господарство з тисячі таких дрібниць і складається. — Він задоволено зітхнув. — Раніш я про таке б і не подумав, але відколи ми забралися з Окленда, я порозумнішав. Вперше мені відкрили очі ті португали із Сан-Леандро. А до того я ввесь час спав.

Вони об’їжджали нижнє з трьох полів, покрите ще не скошеною травою. Біллі зневажливо показав на абияк підремонтовану огорожу і на потолочене худобою збіжжя.

— Оце так, — кивнув він. — Усе по-старосвітському. Глянь тільки, який убогий урожай і яка погана оранка. Дрантива худоба, дрантиве зерно, дрантиве господарство!.. Чевон виснажував землю вісім літ уряд і ні на хвилю не давав їй відпочити, висмоктував, що міг, а гноєм не живив, хіба що, покосивши, худобу на стерню виганяв.

Трохи далі їм трапилася череда на невеликій галявині.

— Ні, ти подивися на цього бугая, Сексон. Дрантя — та й край! Треба б законом заборонити, щоб не держали такої худоби. Не диво, що, так господарюючи, Чевон мусить увесь свій прибуток від глини віддавати на податки та на відсотки по заставних листах. Земля йому не виплачується. Ну, хоч би й оці сто сорок акрів: якби хто тямущий, то загрібав би з неї срібні долари… Ось я їм покажу, як це робиться!

Вони проїздили віддалік повз велику валькову стайню.

— Кілька доларів, якби їх учасно витратити на дах, зберегли б йому сотні,— зауважив Біллі.— Та вже хай — принаймні не доведеться платити за ремонт, коли купуватиму. І скажу тобі ще ось що: це ранчо дуже багате на воду, і якщо Глен-Елен колись розростеться, до мене прийдуть просити води.

Біллі знав Гілярдове ранчо, як свої п’ять пальців, і погнав коня навпростець через ліс, по протоптаних худобою стежинах. Рантом він різко сіпнув за віжки, й обидва коня зупинилися як укопані. Просто перед ними, кроків за двадцять стояла молода руда лисичка. З півхвилини хиже звіря пильно дивилося на них очима-намистинками, а чутливі ніздрі роздималися, вдихаючи запах незнайомих істот. А тоді воно стрибнуло вбік своїми оксамитовими лапками і зникло між дерев.