Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Тепер ми маємо притулок, — сказав він. — Мені доводилося бачити й гірше. Тобі, правда, ні.

— Час і мені звикати.

Гребер дістав плащ Елізабет, спиртівку та пляшку зі спиртом.

— Хліб у мене вкрали. Але в ранці ще є кілька коробок консервів.

— А в чому ми їх розігріємо? Є який-небудь горщик?

— У мене є казанок. А дощової води тутЬкрізь удосталь. Залишилося ще й трохи горілки. Я можу зробити тобі з гарячою водою ся-кий-такий грог. Від застуди.

— Дай мені самої горілки.

Гребер запалив спиртівку. Слабке синє полум’я освітило намет. Він відкрив консервовану квасолю. Вони її розігріли і з’їли з рештками ковбаси, яку їм подарував їхній свідок Клотц.

— Почекаємо Польмана чи ляжемо спати? — запитав Гребер.

— Ляжемо спати. Я стомилася.

— Доведеться спати, не роздягаючись. Ти зможеш?

— Я така зморена, що зможу.

Елізабет скинула туфлі й поставила біля ранця, щоб їх не вкрали. Панчохи згорнула та сховала в кишеню. Гребер укрив її.

— Ну як? — спитав він.

— Яку готелі.

Він ліг поруч.

— Ти не жалкуєш за квартирою? — спитав по хвилі.

— Ні. Я приготувалася до цього ще після перших нальотів. Тоді я ще жалкувала. Досі мені просто щастило.

— Твоя правда. Але чи може бути все так ясно в житті, якудумках?

— Не знаю, — пробурмотіла Елізабету нього на плечі. — Мабуть, може. Коли вже немає жодної надії. Але тепер усе має інший вигляд.

Вона заснула й дихала спокійно та тихо. Гребер ще якийсь час не спав. Він думав про те, що одним із нездійсненних бажань, про які на фронті часом заходила мова, було саме це — притулок, ліжко, жінка та спокійна ніч.

Гребер прокинувся. Під чиїмись обережними кроками шурхотів щебінь. Він тихо виліз із-під ковдри. Елізабетуві сні поворухнулася. Гребер визирнув із-за плащ-намета. Це міг бути Польман, що повертався додому, або злодії чи й гестапо — воно з’являлося здебільшого в такий час. Якщо це гестапо, треба попередити Польмана, щоб той не приходив додому.

Гребер побачив перед собою в темряві дві постаті. Якомога обережніше він рушив за ними назирці. Він був босий. Через кілька метрів Гребер наштовхнувся на рештки стіни, що висіли просто в повітрі й відразу ж обвалилися. Він пригнувся. Одна з постатей обернулася.

— Тут хтось є? — пролунало запитання. Це був Польман.

Гребер випростався.

— Це я, пане Польман. Ернст Гребер.

— Гребер? Що сталося?

— Нічого. Наш будинок розбомбило, і ми залишилися без притулку. Я подумав, що ви, можливо, приймете нас на ніч-другу.

— Кого?

— Мою дружину й мене. Кілька днів тому я одружився.

— Звичайно, звичайно. — Польман підійшов ближче. Його обличчя в темряві здавалося дуже блідим. — Ви мене бачили, коли я прийшов?

Гребер на мить завагався з відповіддю.

— Так, — сказав потім. Приховувати цей факт не було сенсу — ні через Елізабет, ні через отого чоловіка, що причаївся десь серед руїн. — Так, — повторив Гребер. — І ви можете на мене покластися.

Польман потер рукою чоло.

— Авжеж, звичайно, — нерішуче промовив він. — Ви бачили, що я був не сам?

— Так.

Нарешті Польман, мабуть, щось вирішив.

— Ну, то ходімо. Переночувати, кажете? Буде тіснувато, та спершу ходімо звідси.

Вони завернули за ріг будинку.

— Усе гаразд, — кинув Польман у темряву.

З руїн вийшов якийсь чоловік. Польман відчинив двері та впустив Гребера й незнайомого всередину. Потім причинив за собою двері.

— Де ваша дружина? — запитав він у Гребера.

— Вона спить надворі. Ми принесли з собою постіль і влаштували сякий-такий намет.

Польман стояв, не запалюючи світла.

— Я повинен вам дещо сказати. Вам може загрожувати небезпека, якщо вас тут знайдуть.

— Я це знаю.

Польман прокашлявся.

— Ця небезпека, власне, через мене. Мене підозрюють.

— Я так і думав.

— А ви думали про свою дружину?

— Так, — відповів Гребер по хвилі.

Незнайомий непорушно стояв за спиною в Гребера. Тепер стало чути його подих. Польман замкнув двері, опустив штори й засвітив невеличку лампу.

— Прізвища називати не треба, — сказав він. — Краще, коли їх не знаєш, тоді й не викажеш. Ернст і Йозеф, цього досить.

Польман мав змучений вигляд. Йозеф був чоловік років сорока, з вузьким єврейським обличчям. Він тримався спокійно і всміхнувся до Гребера. Потім обтрусив зі свого одягу сміття.

— Залишатись тут тепер небезпечно, — сказав Польман і сів. — Але Йозеф сьогодні все одно мусить ночувати тут. Квартири, де він був учора, більше не існує. Удень доведеться для нього щось підшукати. Тут небезпечно, Йозефе, тільки тому.