Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— А ти, якби міг, не робив би те саме? — поцікавився Ройтер.

— Я? Я ні! Я ніколи не ухилявся.

— Ну, тоді все в порядку. Чого ж ти репетуєш?

— Що? — спантеличено перепитав чоловік з яйцеподібною головою.

— Ти пишаєшся тим, що ніколи не ухилявся. Тож пишайся собі далі й не горлань.

— Що? Так он як ти все повернув! Це єдине, на що ти здатний, ти, спекулянте, хіба ні? Ти все повертаєш на свій лад! Але ти ще попадешся! Вони тебе злапають, навіть якщо мені самому доведеться донести на тебе!

— Не гріши, — сказав один із двох його партнерів по грі, якого теж визнано «придатним для стройової». — Ходімо, нам час шикуватись!

— Я не грішу! Це вони грішать! Це ж ганьба, що я, батько сімейства, мушу їхати на фронт замість п’яниці й ненажери! Я хочу лише справедливості…

— Ех, чоловіче, яка там справедливість! Хіба вона існує для військових? Ходімо, нам уже час! Ніхто не доноситиме. Це він тільки патякає. Бувайте здорові, друзі! Прощавайте! Тримайтеся!

Обидва картярі потягли за собою того, що мав яйцеподібну голову. Блідий і спітнілий, він ще раз озирнувся біля дверей і хотів був щось вигукнути, але його випхнули з кімнати.

— От мерзотник! — вилаявся Фельдман. — Влаштував комедію, як артист! Пам’ятаєте, він ще ніяк не міг угамуватися, що я просипаю свою відпустку?

— Він же програв, — раптом втрутився Румель, що досі байдуже сидів біля столу. — Він добряче програв! Двадцять три марки! Це вам не абищо! Мені, мабуть, слід було б повернути йому гроші.

— Це ти ще встигнеш зробити. Машина ще не поїхала.

— Що?

— Вона стоїть унизу. Спустися і віддай йому гроші, коли тебе так мучить совість. Румель підвівся і вийшов.

— Ще один божевільний! — прокоментував Фельдман.

— Що той пуголовок робитиме з грошима на передовій?

— Він зможе програти їх ще раз.

Гребер ступив до вікна й виглянув. Унизу команда готувалася до від’їзду.

— Діти й діди, — мовив Ройтер. — Після Сталінграда вони підмітають усіх.

— Так.

Команда вишикувалась.

— Що це з Румелем? — спитав Фельдман здивовано. — Раптом заговорив.

— Він заговорив ще тоді, коли ти спав.

Фельдман у самій сорочці підійшов до вікна.

— Он стоїть отой пуголовок, — сказав він. — Тепер він сам матиме змогу пересвідчитися, чи це не те саме — спати тут і думати про фронт і бути на фронті й думати про батьківщину.

— Ми й самі скоро пересвідчимося в цьому, — заявив Ройтер. — Мій штабний лікар пообіцяв наступного разу визнати мене «придатним». Він чоловік відважний і пояснив мені, що справжнім німцям ноги не потрібні. Можна, мовляв, воювати й сидячи.

З вулиці долинула команда. Колона рушила.

Гребер дивився на все це, ніби крізь зменшувальне скло. Солдати, що оце помалу віддалялися, здавались живими ляльками з дитячими гвинтівочками.

— Бідний пуголовок! — промовив Ройтер. — Він же лютував не через мене. Він лютував через свою дружину, бо думає, що вона одразу ж, як тільки він поїде, почне йому зраджувати. А ще через те, що вона одержує допомогу за чоловіка і на цю допомогу, цілком імовірно, гуляє зі своїм полюбовником.

— Допомога за чоловіка? А що, хіба є така? — запитав Гребер.

— Гей, чоловіче, ти звідки взявся? — Фельдман похитав головою. — Дружина одержує двісті марочок щомісяця. Це немалі гроші. Заради них багато хто одружився. Навіщо дарувати державі гроші?

Ройтер відійшов від вікна.

— Сюди приходив твій друг Біндинг і питав про тебе, — сказав він Греберові.

— Що йому було потрібно? Він просив щось мені переказати?

— У нього буде невеличка вечірка. Він хоче, щоб і ти прийшов.

— Більш нічого?

— Більш нічого.

Увійшов Румель.

— Ти наздогнав пуголовка? — поцікавився Фельдман.

Румель кивнув. Жовна в нього працювали.

— Пуголовок хоч дружину має, — засопів він раптом. — А тут мусиш повертатися на фронт — і сам як палець…

Він рвучко відвернувся і впав на своє ліжко. Усі вдали, немов нічого не чули.

— От якби це побачив пуголовок, — прошепотів Фельдман. — Він бився б об заклад, що сьогодні Румель зірветься.

— Дай йому спокій, — роздратовано кинув Ройтер. — Невідомо ще, коли ти сам зірвешся. Ніхто від цього не гарантований. Навіть сновида. — Він повернувся до Гребера: — У тебе скільки ще залишилось?

— Одинадцять днів.

— Одинадцять днів! Та це ж море часу!

— Учора було ще більше, — відповів Гребер. — Сьогодні ж — з біса мало.

— Нікого немає, — повідомила Елізабет. — Ані фрау Лізер, ані її чада. Квартира належить нам.