Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Паніку теж к бісу! — сказала вона. — Від неї пора відвикати. Бачиш, я аж тремчу.

— Ти не тремтиш. То в тобі тремтить життя. Це не має нічого спільного з хоробрістю. Хоробрий той, хто може себе захистити. Усе інше — хвалькуватість. Наше життя розважливіше, ніж ми, Елізабет.

— Гаразд. Налий іще.

— Моя дружина… — мовив марабу. — У нас хворий хлопчик. Туберкульоз. Йому одинадцять. Сховище у нас нікудишнє. їй важко носити його туди. Вона дуже тендітна: п’ятдесят три кілограми. Зюдштрасе, двадцять дев’ять. Я не можу їй нічим допомогти. Я мушу лишатися тут.

Гребер узяв із сусіднього столика чарку, наповнив і простягнув кельнерові.

— Беріть! Випийте й ви! Є давнє солдатське правило: якщо нема ніякого виходу, треба спробувати хоча б не хвилюватись. Це вам допоможе?

— Казати легко…

— Правильно. Ми теж не бездушні статуї. Пийте до дна.

— Мені не можна — служба.

— Це особливий випадок. Ви самі так щойно сказали.

— Добре. — Кельнер озирнувся і взяв чарку. — Тоді дозвольте випити за ваше підвищення в чині!

— За що?

— За ваше підвищення в унтер-офіцери.

— Дякую. У вас гостре око.

Кельнер поставив чарку.

— Я не можу пити одним духом, пане. Та ще й таке вишукане вино. Навіть у цьому особливому випадку.

— Це робить вам честь. Візьміть чарку з собою.

— Дякую, пане.

Гребер знов налив Елізабет і собі.

— Я роблю це не для того, щоб показати, які ми хоробрі, — заявив він, — а тому, що підчас повітряних нальотів краще допити все, що маєш. Хтозна, чи вино вціліє.

Елізабет подивилася на його мундир.

— А тебе не викриють, коли в бомбосховищі буде повно офіцерів?

— Ні, Елізабет.

— Чому ні?

— Тому що мені все одно.

— Хіба коли людині все одно, то її не викриють?

— Так надійніше. Страх минає. А тепер ходімо — ми подолали переляк.

Частину винного погреба було забетоновано, стелю підперто сталевими балками, і приміщення обладнано для бомбосховища. Кругом стояли стільці, крісла, стояли й канапи, на підлозі лежало кілька старих килимів, стіни були ретельно побілені. Грало радіо, на буфеті стояли пляшки й чарки. Бомбосховище було справді чудове.

Гребер з Елізабет знайшли місце під стіною біля дощаних дверей, що відділяли бомбосховище від винного погреба. За ними потяглася вервечка інших відвідувачів. Серед них була дуже гарна жінка в білій вечірній сукні, її плечі були оголені, а на лівій руці виблискували браслети. За нею йшла галаслива блондинка з риб’ячим обличчям, потім гурт чоловіків, кілька літніх дам і група офіцерів. З’явився кельнер з помічником. Вони відкорковували пляшки.

— Ми могли б забрати сюди своє вино, — сказав Гребер.

Елізабет похитала головою.

— А втім, твоя правда. Навіщо ця комедія з героїзмом.

— Цього ніколи не слід робити, — сказала вона. — Це може накликати біду.

«Вона має рацію, — подумав Гребер і роздратовано зиркнув на кельнера, що ходив із тацею між людьми. — Це не хоробрість, а легковажність. Небезпека — надто серйозна річ. Наскільки вона серйозна, можна збагнути лише тоді, коли багато разів побачиш смерть».

— Друге попередження, — промовив хтось поруч. — Летять!

Гребер підсунув свого стільця до Елізабет.

— Мені страшно, — сказала вона. — Незважаючи на добре вино й мою рішучість.

— Мені також.

Він обняв її за плечі й відчув, яка вона напружена. Несподівано його заполонила хвиля ніжності. Дівчина вся наструнчилась, немов тварина, що відчуває небезпеку. То було не позування, та вона й не прагнула цього. Мужність була її опорою, саме життя напружилося в ній від завивання сирен, яке тепер стало іншим і провіщало смерть. Елізабет не намагалася нічого приховати.

Він помітив, що супутник блондинки дивиться на нього. Це був худющий старший лейтенант, який майже не мав підборіддя. Блондинка реготала, інші весело споглядали її.

Легкий поштовх хитнув бомбосховище. Потім почувся глухий звук вибуху. Розмова урвалася, але за мить почалася знову, голосніша і жвавіша. Три наступні вибухи пролунали один за одним і вже ближче.

Гребер міцно тримав Елізабет. Блондинка перестала сміятися. Зненацька важкий удар струсонув підвал. Помічник кельнера покинув тацю і вчепився руками в точені дерев’яні опори буфету.

— Без паніки! — гукнув різкий, владний голос. — Це далеко звідси.

Раптом стіни задвигтіли й стали потріскувати. Лампочка почала блимати, немов у погано освітленому фільмі, щось оглушливо тріснуло, морок і світло змішались одне з одним, і в сяйві цих коротких спалахів групки людей за столиками здавалися кадрами уповільненої кінозйомки. Спершу жінка з викотом на спині сиділа, після другого попадання і спалаху підвелася, потім кинулася в темний закуток, і люди, що там були, стали тримати її, а вона почала кричати. Нарешті світло погасло зовсім, і в гуркоті, що породжував сотні відлунків, закон земного тяжіння неначе перестав діяти, і підвал завис у повітрі.