Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Гольт розсміявся.

— Це наші голлівудські полковники. Ніхто з них ніколи не служив, але всі відразу стали майорами, підполковниками, віце-адміралами, капітанами та полковниками. Аж ген той капітан ніколи не запливав далі, ніж до Санта-Моніки, а той адмірал посідає прекрасне м’яке крісло у Вашингтоні. Ті полковники — то насправді кінопро-дюсери, режисери та агенти і всі вони зручно прилаштувалися у військовому підрозділі «фільм». Нижче майора тут нема нікого.

— Ви теж майор?

— У мене вроджена вада серця, а я знімаю антифашистські фільмі. Смішно, правда?

— Зовсім ні. Таке відбувається у всьому світі. Припускаю, навіть у Німеччині. Воїнів ніде не видно. Усюди розгулюють тільки ті, які й гадки не мають, що таке війна. Так звані «герої» тилу та захисники власної дупи. Я не про вас, Гольте. Як тут багато красивих людей! Мабуть, саме таке і має бути справжнє свято.

Він розсміявся:

— Ви ж у Голлівуді. Де ж іще мали б жити вродливі люди? Там, де кожен може продати власну зовнішність за найвищою ціною. Звісно, за винятком наших режисерів і продюсерів. А ось і наш швф Веллер!

До насщідійшов низькорослий чоловік у формі полковника. Усе його обличчя вкривали радісні мімічні зморшки і вигляд він мав геть не військовий. Почувши, що я працюю на Гольта, відразу відвів мене вбік. У Сильверса аж очі на лоба полізли — він самотою сидів на кріслі, звідки міг добре бачити полотно Ґоґена, яким поки що ніхто не цікавився. Картина Ґоґена висявала над роялем, наче пляма південного сонця, і я побоювався, що навколо нього скоро скупчиться типовий хор співаків.

Я ледве вирвався від усіх тих людей. Раптом став тим, хим ніколи не хотів бути, — таким собі світським левом, який вийшов із царства пітьми. Веллер з гордою усмішкою представив мене як чоловіка, який сидів у концтаборі, і моєю персоною відразу зацікавилося кілька кінозірок та багато дівчат зі шкірою, яка нагадувала спілий персик. Я почувався не у своїй тарілці, спітнів і кидав на Гольта розгнівані погляди, хоча, зрештою, він тут був ні до чого. Через деякий час ме* не врятував Танненбаум. Він цілий вечір шастав навколо мене, наче кішка навколо тарілки з гуляшем, і використав першу-ліпшу нагоду, щоб випити зі мною віскі, оскільки хотів довірити мені якусь таємницю.

— Двійнята прийшли, — прошепотів він мень

Я знав, що він вибив для них дві маленькі ролі у Гольтовому фільмі.

— Слава Богу! — вигукнув я. — Відтепер ви уповні забезпечені вашими вигаданими стражданнями.

Він похитав головою.

— Навпаки, повний успіх!

— Невже? З обома? Мої вітання.

— Це неможливо. Вони ж католички. Тільки з однією.

— Браво! Ніколи б не подумав. З вашою ніжною та складною натурою!

— Я теж навіть і не сподівався! — зізнався щасливий Танненбаум. — Це все через фільм.

— Розумію. Бо ви домовилися про їхні ролі.

— Ні, річ не в тому. Я вже двічі знаходив для них ролі. Двійнят-кам майже завжди можна підшукати другорядні ролі у фільмі. Але раніше усе було безрезультатно. А тепер!

— Ще раз вітало вас.

— Я граю группенфюрера. Як ви, напевно, знаєте, я послідовник методу Станіславського, тому мушу повністю ввійти у роль, щоб добре її зіграти. Якщо я граю вбивцю, то маю почуватися, як справжній убивця. Ну, а якщо группенфюрера…

— Розумію. Але ж двійнята не ходять поодинці. У цьому їхня сила.

Він усміхнувся:

— Для Танненбаума — так, це складно, але не для группенфюрера! Я ще був в уніформі, коли вони приїхали у мій будиночок. І я ще там накричав на них так, що в них ледь вуха не повідпадали, тоді одну, зовсім залякану, я відправив у костюмерну міряти костюми, а іншу притримав, замкнув двері і, як справжній группенфюрер, накинувся на неї. І ви тільки подумайте: замість того щоб роздряпати мені обличчя, вона лежала тихо, як мишка. Така сила уніформи. Ніколи б не подумав. А ви?

Я згадав про мій перший візит на студію.

— Я теж це вже знаю, — сказав я. — Але що станеться, якщо ви будете не в уніформі, а у вашому прекрасному спортивному піджаку?

— Вже пробував, — сказав Танненбаум. — Аура залишається. Мабуть, тому, що це вже раз відбулося. Хай там як: аура залишається.

Я схилив голову перед группенфюрером у синьому костюмі.

— Маленьке відшкодування за велике нещастя, — промовив я. — Кажуть, навіть після останнього жахливого виверження Везу-вію, люди смажили яйця на гарячому попелі.

— Таке життя, — сказав Танненбаум. — Мене непокоїть лиш одне: не знаю, чи мені попалася сама та з двійняток, яка треба.