Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Гребер поглянув на годинник. Час було йти до ратуші.

Віконця для довідок про тих, що пропали безвісти, були нашвидкуруч збиті зі свіжих дощок. їх ще не встигли пофарбувати, і вони пахли смолою і лісом. В одній половині приміщення обвалилася стеля, Тепер столяри клали там балки і стукотіли молотками. Навколо стояли люди і чекали мовчки й терпляче. За віконцями сиділи однорукий службовець і дві жінки.

— Прізвище? — запитала жінка в крайньому віконці праворуч. У неї було широке пласке обличчя, а в злиплому волоссі красувався червоний шовковий бант.

— Гребер. Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар. Гакен-штрасе, вісімнадцять.

— Як? — Жінка приклала до вуха руку.

— Гребер, — повторив Гребер голосніше, пересилюючи стукіт молотків. — Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар.

Службовка почала гортати папери:

— Гребер, Гребер.

Вона водила пальцем по колонках прізвищ і раптом спинилась.

— Гребер, є. А як звати?

— Пауль і Марія.

— Як?

— Пауль і Марія! — Гребер зненацька розлютився. Його обурило, що про свою біду доводиться ще й кричати.

— Ні. Цього звати Ернст Гребер.

— Ернст Гребер — це я сам. Інших у нашій родині немає.

— Ну, то це, мабуть, не ви. Більше Греберів у нас немає. — Службовка поглянула на нього і всміхнулась. — Якщо хочете, зайдіть через кілька днів ще раз. Ми одержали ще не всі відомості. Хто там на черзі?

Гребер не відходив.

— А де ще можна спитати?

Жінка поправила червоний бант у волоссі.

— У довідковому бюро. Хто на черзі?

Гребер відчув, як хтось штовхнув його в спину. Це була невеличка бабуся, що стояла позад нього. Її руки нагадували тоненькі пташині лапки. Він відійшов убік.

Якусь хвилю Гребер нерішуче ще стояв біля віконця, не в змозі збагнути, що все вже скінчилось. Це сталося надто швидко. А втрата його була надто велика. Побачивши його, однорукий службовець нахилився до нього й промовив:

— Ви повинні радіти, що ваші рідні не потрапили до цих списків.

— Чому?

— Це списки тяжкопоранених і вбитих. Поки вони в нас не зареєстровані, вважається, що вони пропали безвісти.

— А ті, що пропали безвісти? Де ж їхні списки?

Службовець подивився на нього терпляче, як людина, що вісім годин на день має справу з чужим горем і нічим не може допомогти.

— Ті, що пропали безвісти, пропали безвісти. Списки тут нічого не допоможуть. Поки що ніхто не знає, що з цими людьми. Якби це було відомо, то їх не вважали б пропалими безвісти. Чи не так?

Гребер мовчки дивився на службовця. Той, здавалося, пишався своєю логікою. Але розсудливість і логіка несумісні з втратами і болем. Та що скажеш людині, яка й сама втратила руку?

— Ваша правда, — промовив Гребер і відвернувся.

Розпитуючи людей, він нарешті знайшов довідкове бюро. Воно містилося в протилежному крилі ратуші, де стояв запах плісняви та згарища. Прочекавши довго, він потрапив до якоїсь нервової жінки в пенсне.

— Мені нічого не відомо! — одразу ж зарепетувала вона. — Тут сам чорт ногу зламає. Усі картки перемішались. Частина з них згоріла, а решту залили водою оті телепні з пожежної команди.

— Чому ж ви не сховали папери в безпечне місце? — запитав унтер-офіцер, що стояв поряд із Гребером.

— У безпечне місце? Аде воно, те безпечне місце? Може, вам це відомо? Тут не магістрат. Скаржтеся там!

Жінка розпачливо подивилася на купу мокрих пожмаканих паперів.

— Усе пропало! Усе довідкове бюро! Що ж тепер буде? Адже тепер кожен може називатись як схоче!

— Це, мабуть, чи не найстрашніше з усього, чи не так? — Унтер-офіцер сплюнув і підштовхнув Гребера. — Ходімо, друже. У них тут у всіх бракує клепки.

Вони вийшли на вулицю і зупинились перед ратушею. Будинки навколо були спалені дотла. Від пам’ятника Бісмарку залишились самі чоботи. Зграя білих голубів кружляла над розбитою церквою святої Марії.

— От паскудство, — вилаявся унтер-офіцер. — Ти кого розшукуєш?

— Батьків.

— А я дружину. Не написав їй, що приїду. Хотілося зробити сюрприз. А ти?

— У мене те саме. Не хотів даремно хвилювати батьків. Мені вже й так кілька разів відкладали відпустку. А потім раптом — їдь! Я вже просто перестав їм писати.

— Таки паскудство!.. Що ж ти тепер робитимеш?

Гребер окинув поглядом зруйновану базарну площу. З 1933 року вона називалася Гітлерпляц. А до того, після поразки в Першій світовій війні, Ебертпляц; ще раніше — Кайзер-Вільгельмпляц, спочатку ж — Марктпляц.

— Ще не знаю, — відповів Гребер. — Я ще нічого не розумію. Не можуть же люди отак просто загубитись тут, у самому центрі Німеччини.