Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Ми зіграли партію в шахи. Я програв. Поступово сходилися пожильці, Меліков видавав їм ключі і розносив по номерах пляшки та цигарки. А я сидів собі далі. Справді, що зі мною сталося? Збирався був сказати Мелікову, що хочу винаймати власну кімнату. Навіть не знав, чому в мене виникла ця ідея, — ми не заважали один одному, а Мелікову було байдуже, житиму я в нього чи ні. Мені раптом здалося важливим знову спати самому. На Елліс Айленді я лежав у залі з багатьма іншими, у французькому таборі для інтернованих було так само. Я знав, що, коли опинюся в кімнаті сам, знову почну згадувати про ті часи, що їх краще було б забути. Але нічого не вдієш, не можу ж я все життя уникати цих спогадів.

З братами Льові я познайомився, коли косі промені світла зачарували антикварні магазинчики по правий бік вулиці, заливши їх медово-золотистою барвою, а вікна по інший бік уже обплітало павутиння сутінків. Це був момент, що вдихнув у будівлі життя, — мить віддзеркалення буття завдяки позиченому світлу, оманлива ява, подібна на ту, якою живе намальований над дверима оптики годинник, — він щодня відроджується тієї секунди, коли фальшивий і справжній час збігаються. Я відчинив двері магазину. Один із рудоволосих братів Льові вийшов зі свого акваріума, трохи покліпав очима, чхнув, глянув на ніжні промені сонця, чхнув іще раз, а потім зауважив мене: я саме спостерігав, як антикварний магазинчик перетворюється на печеру Аладіна.

— Красивий вечір, правда? — сказав він у порожнечу.

Я кивнув.

— У вас тут добра бронза.

— Підробка, — відповів Льові.

— То, мабуть, не ваша?

— Чому?

— Бо ви кажете, що це підробка.

— Кажу, що підробка, бо підробка.

— Мужньо, — здивувався я. — як на торговця.

Льові знову чхнув і ще трохи покліпав очима.

— Я купував її як фальшивку. Ми тут завжди чесні!

Коли ще й заяскріли дзеркала, то моєму захопленню від комбінації фальшивого та чесного не було меж.

— Ви не думаєте, що вона все одно могла б бути справжньою? — не вгавав я.

Льові відійшов від дверей і подивився на бронзу, що лежала на американському кріслі-гойдалці.

— Я продам її вам за тридцять доларів, — виголосив він. — У подарунок отримаєте ще й підставку з тикового дерева. Різьблену!

У мене залишилося ще приблизно вісімдесят доларів.

— Можна взяти її на кілька днів? — запитав я.

— Та хоч на все життя беріть, якщо заплатите.

— А на пробу? На два дні.

Льові обернувся.

— Я ж вас не знаю. Якось дав одній жінці дві фігурки з мейсенської порцеляни, мені здалося, що можу їй цілком довіряти. На пробу.

— А її з ними немов вода змила?

— Та ні, повернулася. З розбитими фігурками. У переповненому автобусі якийсь чоловік вибив їх коробкою для інструментів з її рук.

— От лихо!

— Вона плакала так, наче дитину втратила. Або й двох, двійнят. То ж була порцелянова парочка. І що ми могли вдіяти? В неї не було

грошей, щоб за них заплатити. Хотіла тільки на кілька днів взяти, щоб помилуватися. І позлити кількох подруг, граючи в бридж. Усе так по-людському, правда? І що ми могли зробити? Пиши пропало. От бачите, чому…

— Бронза так легко не розіб’ється. Особливо якщо вона підробна.

Льові уважно глянув на мене:

— Ви в це не вірите?

Я не відповів.

— Залиште мені тридцять доларів, — запропонував він. — Можете взяти її на тиждень, а потім повернете. Якщо надумаєте її залишити собі і захочете продати, то прибуток поділимо навпіл. Що скажете?

— Просто вбивча пропозиція. Але я пристаю на неї.

Я не був цілком переконаний, що не помиляюся, тому погодився. Бронзову штукенцію поставив у готельному номері. Льові-старший іще встиг мені сказати, що ця річ — із нью-йоркського музею і її там визнали фальшивкою.

Того вечора я залишився вдома. Не засвітив лампу, навіть коли стемніло. Я лежав на ліжку і дивився на бронзу біля вікна. За час перебування у брюссельському музеї я вивчив одне: речі починають говорити лише тоді, коли на них довго дивитися; ті, які говорять відразу, ніколи не бувають найкращими. Прогулюючись нічним музеєм, я деколи брав у свою темну комірчину маленькі речі, щоб краще їх відчути. Серед них часто траплялися бронзові вироби, адже в музеї зберігалася велика колекція древнього китайського спижу, і з дозволу мого рятівника я брав деякі екземпляри до камери своєї самотини. Я мав змогу це робити, бо і сам директор часто брав ці вироби додому, щоб краще їх вивчити, тому, коли якийсь тимчасово зникав, чоловік завжди міг сказати, що він у нього вдома. Так я навчився розрізняти патину, а оскільки щоночі ще й годинами сидів перед музейними вітринами, то ще й трохи опанував фактуру, хоча ніколи й не бачив її кольору за денного світла. Але у мене, мов у сліпого з досконало розвиненими тактильними відчуттями, з часом виробилося щось подібне. Хоч я їм і недовіряв цілком, деколи вони мене не підводили.