Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Він почув вигуки, скрегіт лопат, потім побачив людей на руїнах, що дотлівали. На вулиці з пошкодженого водогону лилася вода. Вона тьмяно блищала при світлі затінених лампочок.

Він зіткнувся з якимось чоловіком, що віддавав накази.

— Це вісімнадцятий номер?

— Що? Ану, забирайтеся геть! Що вам тут потрібно?

— Я шукаю своїх батьків. У вісімнадцятому. Де вони?

— Чоловіче, звідки мені знати? Я що, Бог?

— їх урятували?

— Запитайте в іншому місці. Це не наше діло. Ми лише відкопуємо.

— А тут є завалені?

— Звичайно. Гадаєте, ми копаємо для розваги? — Чоловік повернувся до колони. — Припинити роботу! Тихо! Вільмане, постукайте!

Робітники порозгинали спини. Це були люди в светрах, у білих сорочках із брудними комірцями, у старих комбінезонах, люди в солдатських штанях і цивільних піджаках. Усі в грязюці, обличчя мокрі від поту. Один із них став серед руїн навколішки і почав щось вистукувати молотком по трубі, що стирчала із землі.

— Тихо! — гукнув старший групи.

Запанувала тиша. Робітник із молотком припав вухом до труби. Чути було, як дихають люди й обсипається штукатурка. Здалеку долинало гудіння санітарних та пожежних машин. Чоловік знову постукав. Потім підвівся.

— Вони ще відповідають. Стукають частіше. Мабуть, їм уже бракує повітря.

Він швидко постукав кілька разів у відповідь.

— Швидше, — гукнув старший. — Далі! Тут, праворуч! Треба спробувати вставити трубу, щоб дати їм повітря.

Гребер усе ще стояв біля нього.

— Це бомбосховище?

— Звичайно. Що ж іще? Хто б там, по-вашому, стукав, якби не було бомбосховища?

Гребер проковтнув клубок у горлі.

— Там люди з цього будинку? Черговий протиповітряної оборони сказав мені, що тут уже ніхто не жив.

— Той ваш черговий просто йолоп. Там під землею люди, вони стукають, і для нас цього досить.

Гребер зняв свій ранець.

— У мене вистачить сили. Я допоможу розкопувати. — Він поглянув на чоловіка. — Я повинен. Можливо, тут мої батьки…

— Будь ласка! Вільмане, тут підійшло підкріплення! У вас знайдеться зайва сокира?

Спочатку з’явилися розтрощені ноги. Балка тріснула й придушила їх. Але чоловік був ще живий. Навіть не втратив свідомості. Гребер пильно вдивлявся в його обличчя. Він його не знав. Вони перепиляли балку й підсунули ноші. Чоловік не кричав. Він лише закотив очі, які раптом побіліли.

Розкопали вхід і знайшли ще двох мертвих. Обоє були просто розчавлені. Обличчя сплющилися й нічого більше не виражали. Носів не було, зуби перетворилися на два ряди плескатих зерен, рідких і кривих, немов мигдалини, запечені в булці. Гребер схилився над ними.

Побачив темне волосся. Його батьки були біляві. Мертвих витягли нагору. Вони лежали на вулиці, розплескані та незвичайні.

Зійшов місяць. Посвітлішало. Небо стало блідо-синім, майже безбарвним, і якимсь холодним.

— Коли був наліт? — запитав Гребер після того, як його підмінили.

— Учора вночі.

Гребер глянув на свої руки. У цьому примарному світлі вони здавалися чорними. Кров, що скапувала з них, була теж чорна. Він не знав, чия вона. Навіть не пам’ятав, як розгрібав голими руками сміття, бите скло. Робота тривала. Очі сльозились від ядучих випарів, що піднімалися з воронок. Усі раз у раз витирали рукавами сльози, але вони виступали знову.

— Гей, солдате, — гукнув хтось за спиною.

Гребер обернувся.

— Це ваш ранець? — запитав чоловік, постать якого ледь проступала крізь пелену, що застилала Греберові очі.

— Де?

— Та он. Хтось його схопив.

Гребер байдуже відвернувся.

— Він його поцупив, — гукнув той, що стояв позаду, й показав рукою. — Ви ще можете наздогнати! Мерщій! Я попрацюю замість вас.

Гребер уже не здатний був думати. Він просто підкорився голосові й простягненій руці. Він кинувся вулицею і помітив, як хтось перелазить через руїни. Схопив його. Це був дідок, що силкувався вирвати ранець назад. Гребер наступив на лямки. Тоді старий випустив ранець, обернувся й, скинувши руки догори, заверещав пронизливо й тонко. У місячному світлі його рот здавався величезним і чорним, а очі блищали.

З’явився патруль. Два есесівці.

— Що тут сталося?

— Нічого, — відповів Гребер, одягаючи ранець.

Старий перестав верещати. Він дихав поривчасто й важко.

— Що ви тут робите? — запитав один з есесівців. Це був уже літній обершарфюрер. — Документи!

— Я допомагав розкопувати. Он там. Тут жили мої батьки. Мені треба…

— Солдатську книжку! — звелів обершарфюрер суворіше.