Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Двісті двадцять.

— Двісті двадцять п’ять, чесно і справедливо, бо завтра я мушу платити оренду за це приміщення.

Керн повернувся назад і сплатив гроші. Леві поклав обручку в малесеньку картонну коробочку.

— Коробочку маєте задарма, — сказав він, — і цю чудову блакитну вату. Ви прямо-таки руйнуєте мене!

— П’ятдесят відсотків прибутку, — бурмотів Керн. — Лихвар ви!

Останніх слів Леві ніби й не чув.

— Повірте мені, — уже щиро сказав він, — у Картье, на Рю-де-Пе, така обручка коштує шістсот франків. А ціна їй — триста п’ятдесят. Цього разу все точно.

Керн поїхав до готелю.

— Рут! — гукнув він ще з порога. — Наші справи йдуть угору! Дивись! Останній із могікан повернувся додому!

Рут розкрила коробочку й заглянула туди.

— Людвігу… — тільки й сказала вона.

— Нікчемні речі, та й більш нічого! — збентежено пробурмотів Керн. г— А вони ж, як казав Штайнер, дають найбільше тепла. От я й хотів це перевірити. А тепер надінь її! Сьогодні ми всі разом вечеряємо в ресторані. Як справжні робітники, що одержують потижневу платню!

Була вже десята година вечора. Штайнер, Мариль, Рут і Керн сиділи в ресторані «Тітонька Марго». Офіціанти вже почали зносити докупи стільці й мокрими віниками підмітали зал. Кішка, що сиділа біля каси, потяглася й скочила на підлогу. Патронеса спала сидячи, закутавшись у плетену кофту, і тільки час від часу розплющувала пильне око.

— Я бачу, нас хочуть вимести звідси, — мовив Штайнер і кивнув офіціантові. — Та воно й пора. Треба нам зайти до Едит Розенфельд. Сьогодні приїхав дідусь Мориц.

— Дідусь Мориц? — перепитала Рут. — А хто це такий?

— Дідусь Мориц — ветеран еміграції, — пояснив Штайнер. — Йому сімдесят п’ять років, моя маленька Рут. Він знає всі кордони, всі міста, всі готелі, всі пансіони й приватні квартири, де можна жити без прописки, ще й тюрми п’яти цивілізованих країн. Його звуть Мориц Розенталь, і родом він із Годесберга-на-Рейні.

— Тоді я його знаю, — озвався Керн. — Одного разу я переходив з ним чехословацько-австрійський кордон.

— А я — швейцарсько-італійський, — сказав Мариль.

Офіціант приніс рахунок.

— Ми з ним теж кілька разів переходили кордони, — додав Штайнер. Потім звернувся до офіціанта: — У вас можна взяти пляшку коньяку на винос? «Курвуазьє». Але, звичайно, за магазинну ціну.

— Хвилиночку: я спитаю патронесу.

Офіціант наблизився до сонної плетеної кофти. Патронеса розплющила одне око й ствердно кивнула. Офіціант підійшов до полиці, взяв пляшку й приніс Штайнеру, а той заховав її в кишеню пальта.

Цієї миті одчинилися двері й із вулиці зайшла якась примарна постать. Патронеса хапливо провела долонею по устах і розплющила очі. На обличчях офіціантів з’явилося неприховане роздратування.

Нежданий гість мовчки, наче сновида, попрямував через увесь зал до пічки, де жевріло деревне вугілля, а над ним поволі оберталися на рожні кілька смажених курок.

Чоловік пронизливим поглядом оглянув по черзі кожну тушку. Потім звернувся до офіціанта:

— Скільки коштує ось ця?

— Двадцять шість франків.

— А ця?

— Двадцять шість франків.

— Вони всі по двадцять шість франків?

— Так.

— Чому ж ви не сказали одразу?

— Бо ви одразу не спитали про це.

559

Чоловік підвів голову, і на його лунатичному обличчі на якусь мить промайнула нормальна людська лють. Потім він тицьнув пальцем у найбільшу курку.

— Давайте оцю.

Керн підштовхнув ліктем Штайнера. Той сидів насторожено й чекав, що буде далі.

— Вам із картопелькою, салатом чи з рисом? — спитав офіціант.

— Без нічого. З ножем та виделкою. Подайте мені сюди.

— Це ж Пулярка! — прошепотів Керн. — Старий Пулярка, слово честі!

— Він і є! — кивнув Штайнер. — Пулярка з віденської в’язниці.

Чоловік сів до столу, вийняв із кишені гаманець і перелічив гроші. Потім знову сховав їх і урочисто розгорнув серветку. Перед ним красувалася смажена курка. Чоловік жестом священика підняв обидві руки, немовби хотів благословити їжу. Весь він сяяв якимсь незвичайним, шаленим задоволенням. Потім підняв курку з блюда й переклав собі на тарілку.

— Не будемо заважати йому, — стиха сміючись, мовив Штайнер. — Він заслужив цю смажену курку в тяжкій боротьбі. Нелегко дісталась йому ця смажена курка!

— Навпаки, я пропоную зараз же тікати звідси! — відповів Керн. — Досі я зустрічався з ним двічі. Й обидва рази в тюрмі. Кожного разу його хапали тієї миті, коли він збирався їсти смажену курку. Отже, й тепер кожну секунду можна сподіватися, що прийде поліція.