Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— На, — сказала вона. — Це стегенце. Чи, може, ти більше любиш грудинку?

Керн засміявся.

— Якби тебе не було зі мною, то я, певно, тепер би ремствував на Бога!

— А я без тебе лежала б у ліжку й рюмсала.

Цієї миті постукали в двері.

— Це Брозе, — з досадою мовив Керн. — Ну от, саме тоді, коли ми ніжно освідчуємось у коханні!

— Можна! — гукнула Рут. І двері розчинились.

— Та ні, це неможливо! — розгублено й радісно водночас мовив Керн. — Мабуть, мені сниться! — Він підвівся так обережно, наче боявся сполохати привид. — Штайнер… — Привид усміхнувся. — Царю небесний, це Штайнер!

— Добра пам’ять зміцнює дружбу і… губить кохання, — сказав Штайнер. — Пробачте, Рут, що я з порога почав говорити сентенції. Але тільки-но внизу мені стрівся мій давній знайомий Мариль. І тут уже без сентенцій ніяк не обійтися.

— Звідки ти приїхав? — спитав Керн. — Прямо з Відня?

— З Відня. А дорогою завернув до Муртена.

— Що? — Керн відступив крок назад. — До Муртена?

— Муртен — місто нашої ганьби, Штайнере,'— сміялася Рут. — Я там захворіла, а цього спритного кордонопроходця злапала поліція. Сама назва «Муртен» звучить для нас безславно.

Штайнер хитро посміхнувся.

— Того ж то я й (Заглянув туди! Я помстився за вас, дітки. — Тут він дістав свій гаман і вийняв звідти шістдесят швейцарських франків. — Ось вам. Це становить чотирнадцять доларів або ж близько трьохсот п’ятдесяти французьких франків. Подарунок від Аммерса.

— ВідАммерса? — Керн спантеличено дивився на Штайнера. — Триста п’ятдесят франків?

— Потім розповім тобі, хлопче. Заховай гроші. А тепер дайте подивитись на вас як слід. — Він уважно оглянув молодят. — Лиця позападали, захарчовані, значить, на вечерю — какао на воді, і, звичайно, нікому про це й слова, так?

— Та не зовсім, — відказав Керн. — Кожного разу, як тільки до цього доходить, Мариль запрошує нас пообідати або повечеряти. Ніби в нього є якесь шосте чуття.

— У нього є ще й сьоме — на картини. Він ще ні разу, нагодувавши, не потяг вас до музею? Це в нього звичайна покута за їжу.

— Водив, — докинула Рут. — До Сезанна, Ван-Гога, Мане, Ренуара та Дега.

— Ага! До імпресіоністів. Тоді, значить, ви обідали з ним. Бо за вечерю він звичайно тягне до Рембрандта, Гойї та Греко. Але про це годі, одягайтеся, дітки! Ілюміновані ресторани Парижа чекають нас!

— Та ми тільки-но…

— Бачу, бачу! — суворо перебив Штайнер. — Одягайтеся негайно! У мене грошей — кури не клюють.

— Ми вже одягнені.

— Ага, ось воно що! Пальта попродали якомусь єдиновірцеві, а він вас напевно обмахорив…

— Ні… — заперечила Рут.

— Дитино моя, євреї теж бувають нечесні! Це я мушу визнати, хоч би там яким святим здавалося мені тепер ваше плем’я мучеників. Ну, то ходімо! Зараз ми обміркуємо расову проблему смаженої курки.

Ну, а тепер уже розповідайте, що у вас і як, — сказав Штайнер після вечері.

Наче хто закляв, — почав Керн. — Париж не тільки місто одеколону, мила та парфумів, а також місто англійських шпильок,

шнурків, гудзиків і, здається, навіть образків. Торгівля тут майже зовсім виключається. Чого я вже тільки не пробував — і посуд мив, і сапетки тягав з овочами, писав адреси, торгував іграшками, — але все це нічого істотного не принесло. Завжди лише випадковий заробіток. Рут уже два тижні прибирала в одній конторі, та потім фірма збанкрутувала, і їй взагалі нічого не заплатили. За кашеміровий светр їй запропонували стільки, що вона ледве могла б купити знову вовни. Внаслідок цього… — Він розстебнув піджак. — Внаслідок цього я ходжу як багатий американець. Хочеш — Рут і тобі може виплести такий светр…

— У мене ще є вовна на один, — докинула Рут. — Щоправда, чорна. Ви любите чорний колір?

— Та ще як! Адже й життя наше нелегальне — чорне. — Штайнер запалив сигарету. — Тепер мені все зрозуміло! Ви свої пальта продали чи віддали в заставу?

— Спершу заставили, а потім і продали.

— Так. Звичайна історія. Ви вже бували в кафе Мориса?

— Ні, тільки в «Ельзасі».

— Гаразд. Тоді нам треба сходити до Мориса. Там є такий собі Дикман. Той про все знає. Зокрема й про пальта. Але я маю спитати його й про щось важливіше. Про всесвітню виставку, яка має бути цього року.

— Міжнародна виставка?

— Авжеж, хлопчику мій, — сказав Штайнер. — Саме там і можна буде знайти роботу. Та й документами там недуже цікавляться.

— Штайнере, скільки ти, власне, уже в Парижі, що все знаєш?

— Чотири дні. А до того був у Страсбурзі. Влаштовував там одне діло. Про вас дізнався через Класмана. Зустрів його в префектурі. Адже в мене є паспорт, дітки мої. Через кілька днів я переселюся в готель «Інтернаціональ». Назва сподобалась мені.