Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— От зараза! І треба ж — саме тепер!

Він надягнув шинелю й підперезався.

— Ходімо, Зеппе! Нічого не вдієш. Служба є служба. Мусимо тебе випхати звідси.

Вони зі Штайнером пішли до кордону. Франц-Йосиф мовчки попихкував запашною сигарою «Вірджинія». Через кілька хвилин він знову озвався:

— Ти знаєш, у мене таке передчуття, що сьогодні швейцарці чатуватимуть особливо пильно. Вони сподіваються, що ти знову перейдеш до них, ти як гадаєш?

— Цілком імовірно, — відповів Штайнер.

— Може, було б розумніше спровадити тебе туди аж завтра вночі. Тоді вони подумають, що ти нас обійшов, і вже не так пильнуватимуть.

— Авжеж.

Франц-Йосиф зупинився.

— Он диви, диви! По той бік щось блиснуло! Кишеньковий ліхтарик. О, знову, з другого боку! Ти бачиш?

— Добре бачу! — Штайнер усміхнувся. Нічого він там не бачив, але зрозумів, чого хоче митник.

Франц-Йосиф пошкрябав свою срібну бороду. Потім хитро підморгнув Штайнеру.

— Ні, ти не пройдеш сьогодні, це ясно як день, ти як гадаєш? Доведеться йти назад, Зеппе! Шкода, але ж вони обсіли там увесь кордон. Не лишається нічого іншого, як чекати до ранку. Я доповім про це начальству.

— Гаразд.

Вони програли до восьмої ранку. Штайнер програв сімнадцять шилінгів, але в нього ще лишалась перевага на двадцять чотири. Франц-Йосиф написав рапорт і передав Штайнера змінному митнику.

Удень чергували справжні служаки: вони заперли Штайнера в по-ліційній вартівні. Він проспав там цілий день. А рівно о восьмій вечора заявився цісар Франц-Йосиф і з тріумфом привів його знову до митниці.

Вони поспіхом, але добре попоїли — і знову почався герць. Що дві години одного з митників зміняв той, хто повертався з поста. А Штайнер до п’ятої години ранку не вставав з-за столу. О дванадцятій п’ятнадцять цісар Франц-Йосиф, розхвилювавшись, ненароком припалив свою пишну бороду; думав, що в нього в роті сигарета, й підніс запалений сірник. У нього вже ум за розум зайшов, бо цілу годину підряд йому випадали самі піки та жир: у старого вже в очах чорніло.

Штайнер обібрав митників як липку. Він просто випотрошив їх, особливо за дві години — з третьої до п’ятої. Франц-Йосиф у відчаї викликав підмогу: подзвонив чемпіону гри в тарок з містечка Бухс, і той примчав на мотоциклі. Але й це не допомогло: Штайнер обіграв і чемпіона. Відтоді, як він почув про Бога, оце вперше Бог був на боці нужденних. До Штайнера пливла така карта, що він жалкував лише за одним: чом його партнери не мільйонери.

Близько п’ятої ранку дограли останнє коло. Потім зібрали карти. Штайнер виграв сто шість шилінгів.

Бухський чемпіон, навіть не попрощавшись, вітром помчав на мотоциклі додому, а Штайнер та цісар Франц-Йосиф попрямували до кордону. Франц-Йосиф показав Штайнерові нову дорогу.

— Іди ось у цьому напрямі, — сказав він. — Та дивись, заховайся десь уранці. А вже пополудні підеш далі до станції. Адже гроші в тебе тепер є. І більше сюди не потикайся, розбійнику з великої дороги! — додав замогильним голосом. — А то нам ще доведеться клопотатися про надвишку платні…

— Добре. Колись я ще дам вам нагоду взяти реванш.

— Тільки не в тарок. Цього з нас досить. У шахи можна б або ще в піжмурки.

Штайнер перейшов кордон. Трохи подумав, чи не завернути до швейцарських митників та не попросити реваншу. Але він знав, що там програє, і вирішив їхати до Муртена та пошукати Керна. Містечко те однаково на шляху до Парижа, і робити великий гак не доведеться.

Керн ішов поволі до поштамту. Він був дуже стомлений: останні ночі ледве міг подрімати годинку. Рут уже днів зо три тому мала прибути в Женеву. Весь цей час він не мав од неї звістки: вона не писала. Він уже думав, що, може, її затримала якась нова причина, і в голову лізли тисячі тривожних думок — а тут раптом його охопило таке передчуття, що вона вже й не приїде. Він почував себе якось дивно спустошеним. Вуличний гамір наче здалеку проникав у його тупий, невиразний смуток, і він машинально переставляв ноги.

Минуло ще чимало часу, поки він забачив синє пальто. Зупинився. «Ще одне синє пальто, — подумав він. — Одне з сотень синіх пальт, які за цей тиждень мало не довели мене до божевілля!» Поглянув убік, потім знову туди: кілька розсильних і якась гладка жінка з оберемком пакетів заступили йому дорогу. Він затамував подих. Відчув, що його починає трусити. Синє пальто танцювало перед очима, поміж рожевих облич, капелюхів, велосипедів, пакетів і людей, що безперервно заступали йому дорогу. Він пішов далі, але так обережно, ніби ступав по канату й боявся, що ось-ось полетить сторч головою. Навіть коли Рут обернулась і він побачив її личко, то подумав, що це тільки неймовірна схожість або галюцинація. І лише коли її вираз обличчя різко змінився, він кинувся вперед, їй назустріч.