Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Ні.

— Справді? А я почуваю. — Мариль скинув окуляри й подивився на Керна. — Ви вже спали коли-небудь із жінкою? Ні. Ато й ви б почували себе свинею. Тут можна роздобути чогось міцного?

Кельнер підійшов до них.

— Принесіть півпляшки коньяку! — звелів Мариль. — Та не бійтеся, гроші в мене є. Несіть, швидше!

Кельнер пішов, за ним хазяїн і двоє інших чоловіків. Керн із Ма-рилем лишилися самі.

— Сядьмо біля вікна, — мовив Мариль і показав на вечірню заграву. — Гарно, еге?

Керн кивнув.

— Отак воно ведеться, — додав Мариль. — Усе вкупі. То бузок? Там, унизу, в садку.

— Бузок.

— Бузок і ефір. Кров і коньяк. Ну що ж, будьмо здорові!

— Пане Мариль, я приніс чотири чарки, — сказав кельнер, ставлячи тацю на стіл. — Подумав, може… — він кивнув у бік сусідньої кімнати.

— Правильно.

Мариль налив дві чарки.

— Ви п’єте, Керне?

— Мало.

— Непитущий, значить… Єврейський гріх. Зате ви краще розумієтесь на жінках. Правда, жінки зовсім не хочуть, щоб їх розуміли… Ну, будьмо!

— Будьмо!

Керн вихилив чарку до дна, і йому трохи відлягло від серця.

— Це просто передчасні пологи? — спитав він. — Чи щось гірше?

— Передчасні. На цілий місяць раніше. Від перенапруження. Вокзали, поїзди, пересвдки, хвилювання, біганина — розумієте? Не слід їй було їхати в такому стані.

— Навіщо ж вона…

Мариль налив знову.

— Навіщо? Бо вона хотіла, щоб її дитя народилося чехом. Щоб на нього в школі не плювали, не дражнили його жидом пархатим.

— Розумію, — сказав Керн. — А чоловік не міг з нею виїхати?

— Чоловік уже два роки як за ґратами. Завіщо? За те, що мав крамничку й був більш тямкий та ретельний, аніж його конкурент через вулицю. Що ж робить у таких випадках конкурент? Іде в гестапо й заявляє на нього — мовляв, антидержавні висловлювання, невдоволення або комуністичні ідеї… Що на язик спливе. Тоді людину кидають у тюрму, а клієнтура переходить до конкурента. Дійшло?

— Мені це добре відомо, — відповів Керн.

Мариль допив свою чарку.

— Жорстока доба. Мир зміцнюють гарматами й бомбовозами, гуманізм розвивають концтаборами й погромами. Ми живемо в добу переоцінки всіх цінностей, Керне. Агресор нині зветься поборником миру, побитий і переслідуваний — порушником спокою. І є цілі народи, що вірять у таке!

Через півгодини за стіною почувся кволий крик.

— Бісові душі! — схопився Мариль. — Упорались! У світі стало на одного чеха більше! За це варто випити. Наливайте, Керне! За найбільше таїнство цього світу, за народження людини! А ви знаєте, чому народження — це таїнство? Тому, що потім усе одно мусиш помирати. Ну, хай живе!

Двері відчинились. Увійшов другий лікар, забризканий кров’ю, з мокрим від поту обличчям. На руках він ніс щось червоне, мов той рак. Воно тоненько вищало, а лікар плескав його долонею по спинці.

— Живісіньке! — пробурчав він. — Знайдеться тут що-не-будь… — Він підняв згорток білої тканини. — Дарма, згодиться й це. Фройляйн!

Лікар передав Рут дитину й пелюшки.

— Скупайте й сповийте, тільки не туго. Хазяйка вміє. Тільки подалі від ефірного духу, де-небудь у ванні…

Рут узяла немовля. Її очі здалися Кернові ще вдвічі більшими, ніж звичайно. Лікар сів до столу.

— Що це у вас, коньяк?

Мариль налив йому чарку й спитав:

— Цікаво, що буває на серці в. лікаря, коли він бачить, як день у день будують нові крейсери й бомбовози, а шпиталі не будують? Адже ж перші існують виключно для того, щоб наповнювати другі!

Лікар підвів на нього очі.

— Паскудно, хай йому біс! Препаскудно! Завидна доля — з якнайбільшою вправністю латати людей, щоб їх потім з якнайбільшою брутальністю знову роздирали на шматки! Чому б тоді не вбивати зразу немовлят? Це ж куди простіше!

— Любий друже, — відказав депутат рейхстагу Мариль, — убивати дітей — це злочин. А вбивати дорослих — справа національної честі.

— Нічого, в майбутній війні жінок і дітей теж не милуватймуть, — буркнув лікар.

— Брауне! — гукнув із суміжної кімнати його колега.

— Іду!

— Стонадцять чортів! Здається, не все гаразд… — промовив Мариль.

Невдовзі Браун повернувся — змарнілий, хмурний.

— Розрив шийки матки, — сказав він. — Нічого не можна вдіяти. Спливає кров’ю.

— Нічого не можна вдіяти?

— Нічого. Перепробували все. Кров не спиняється.

— А може, переливання?.. *— спитала Рут, що саме з’явилася в дверях. — Я б дала свою кров.

Лікар похитав головою.

— Марна річ, дівчинко. Якщо не спиниться сама…