Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— І пропонували комісійні проценти від кожної укладеної угоди?

— Авжеж, авжеж, і непогані проценти.

— І більш нічого? Ні твердої платні, ні грошей на видатки?

— Ні…

— Таке можу запропонувати вам і я. Це ні до чого не зобов’язує. Пане професор, вам уже пощастило продати хоч один пилосос? Або грамофон?

Професор розгублено глянув на нього і якось засоромлено відповів:

— Ні… Але я сподіваюся найближчим часом…

— Облиште це, — сказав Керн. — Така моя порада. Купіть жменю шнурків до черевиків. Або десяток баночок крему для взуття. Або кілька пачок англійських шпильок. Дрібні речі потрібні кожному. І торгуйте ними. Ви заробите на них небагато. Але вам час від часу пощастить щось продати. Таким товаром теж торгують сотні емігрантів. Але продати англійську шпильку легше, ніж пилосос.

Професор замислено подивився на нього.

— А я про це й не подумав…

— Вірю, вірю. — Керн ніяково усміхнувся. — Але ви все-таки поміркуйте. Так краще. Я це знаю. Я сам спершу хотів торгувати пилососами.

— Мабуть, ви маєте рацію. — Професор подав йому руку. — Щиро вам дякую. Ви дуже люб’язні… — Голос його раптом став дивно тихим, майже запобігливим, немов у школяра, що не вивчив уроку.

Керн закусив губу.

— Я жодної вашої лекції не пропустив…

— Так, так… — Професор схвильовано підняв руку. — Дуже вам вдячний, пане… пане…

— Керн. Але це не має значення.

— Що ви, що ви, пане Керн! Вибачте, будь ласка. У мене вже, знаєте, пам’ять якась така стала… Ще раз дякую вам. Я, мабуть, спробую зробити так, як ви кажете, пане Керн.

Готель «Бристоль» був невеликим занедбаним будинком, орендованим комітетом допомоги біженцям. Керна помістили в кімнаті, де жили ще двоє емігрантів. Після їжі його зморила втома, й він зразу ліг спати. Його сусідів по кімнаті десь не було, і він не чув, коли вони повернулися.

Серед ночі Керн прокинувся, почувши якийсь крик, і схопився з ліжка. Не думаючи, він схопив валізку й одяг, вискочив з кімнати й побіг коридором.

Але в коридорі було тихо. На майданчику сходів Керн спинився, поставив валізу й прислухався. Тоді стиснутими кулаками провів по обличчю. Де це він? Що сталося? Де поліція?

Помалу він прийшов до тями. Окинув себе поглядом і всміхнувся з полегкістю. Адже він у Празі, в готелі «Бристоль», і має двотижневий дозвіл на проживання. І лякатись нема ніякої причини. Певне, йому щось наснилося. Керн пішов назад, думаючи: «Треба взяти себе в руки. Мені ще нервового розладу бракувало. Тоді вже зовсім кінець».

Він одчинив двері кімнати й помацки знайшов своє ліжко — праворуч, під стіною, поставив тихенько валізу, повісив на бильце одяг. Потім намацав ковдру й хотів був уже лягти, як раптом відчув під рукою щось м’яке, тепле, живе й відсахнувся, мов обпікся.

— Хто це? — спитав сонний дівочий голос.

Керн затаїв дух. Він переплутав кімнати!..

— Хто тут? — знову спитав голос.

Керн боявся поворухнутись. Його аж у піт вкинуло.

За хвилину-дві почулося зітхання, потім у ліжку наче перевернулися на другий бік. Керн постояв ще кілька хвилин. Таз темряви чути було тільки глибоке дихання. Він нишком намацав своє манаття і вийшов навшпиньках.

У коридорі біля дверей його кімнати стояв якийсь чоловік у сорочці. Він крізь окуляри пильно подивився на Керна, що з одягом і валізою в руках вийшов із сусіднього номера. Керн був надто збентежений, щоб пускатись у пояснення. Він мовчки пройшов у відчинені двері повз чоловіка, який навіть не оступився з дороги, поклав свої речі й ліг, спершу обачно провівши рукою по ковдрі. Але під нею не було нікого.

Чоловік іще трохи постояв у дверях, окуляри його блищали у кволому коридорному світлі. Потім увійшов до кімнати і зачинив за собою двері.

Тієї ж хвилини крик пролунав знову. Тепер Керн розібрав і слова:

— Не бийте! Не бийте! Ради Христа, не бийте! Не треба! О-ой!..

Крик перейшов у жахливе хрипіння й застиг. Керн звівся в ліжку

й спитав у темряву:

— Що це?

Клацнув вимикач, і кімнату залило світло. Чоловік в окулярах устав і підійшов до ліжка під вікном. Там, важко дихаючи, лежав третій мешканець кімнати, весь облитий потом, з безтямними очима. Чоловік в окулярах налив у склянку води й підніс йому до уст.

— Випийте води. То був сон. Ви в безпечному місці.

Чоловік у ліжку жадібно припав до склянки, аж борлак заходив угору і вниз на його тонкій шиї. Напившись, він знесилено впав на ліжко й, глибоко дихаючи, заплющив очі.

— Що з ним? — знову спитав Керн.