Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Ну, ходімо, — сказав поліцай.

Керн здригнувся й збентежено зиркнув на свій одяг, помітивши безцеремонний погляд якогось перехожого.

Вони пішли вулицями — поліцай посередині. З кафе повиставляли на тротуари столики й стільці, всюди сиділи, розмовляючи, веселі люди. Керн похнюпився й мимовільно прискорив ходу. Штайнер із лагідним усміхом глянув на нього.

— Що, синку, не для нас оце все, еге?

— Авжеж, — відказав Керн і міцно стулив губи.

Зайшли до готелю. Хазяйка зустріла їх напівсердито-напівспівчут-ливо. Речі їхні вона віддала зразу. Все було ціле. Ще в камері Керн збирався був перевдягтися тут у чисту сорочку, але, пройшовши містом, передумав. Він узяв під пахву пом’яту валізку й подякував хазяйці за все.

— Мені дуже шкода, що вам через нас такі неприємності…

— Та що ви, що ви! — запротестувала хазяйка. — Аби у вас усе владналося! Ну, щасти вам. І вам теж, пане Штайнер. Куди ж ви тепер?

Штайнер махнув рукою.

— Як усі прикордонні зайці. Від куща до куща.

Повагавшись якусь мить, хазяйка рішуче ступила до настінної

шафки у формі середньовічного замку.

— Хоч випийте по чарці на дорогу…

Вийнявши пляшку й три чарки, вона поналивала їх.

— Сливовиця? — спитав Штайнер.

Кивнувши, хазяйка запросила й поліцая.

Той випив і обтер вуса.

— Зрештою, хіба ж я що, ворог їм?.. Служба така..г

— Ну звичайно! — Хазяйка налила йому ще. — А ви чому не п’єте? — спитала вона Керна.

— Я не можу. Отак на порожній шлунок…

— А, он що! — Хазяйка допитливо подивилась на нього, і її брезкле холодне обличчя враз потепліло. — Господи, воно ж іще росте! — промурмотіла вона собі під ніс, потім гукнула: — Франці! Один бутерброд!

— Дякую, не треба! — Керн зашарівся. — Я не голодний!

Кельнерка принесла великий сендвіч із шинкою.

— їжте, не соромтеся! — припросила хазяйка.

— Хочеш половину? — спитав Керн Штайнера. — Я сам не подужаю.

— їж, не балакай! — відказав той.

Керн ум’яв бутерброд і випив чарку сливовиці. Потім вони попрощалися з хазяйкою й поїхали трамваєм на Східний вокзал. У поїзді на Керна раптом налягла страшенна втома. Гуркіт коліс присипляв його; наче вві сні бачив він, як пропливають за вікном будинки, заводи, дороги, обсаджені високими горіхами заїзди, луки, лани, лагідний синій присмерк вечора. Ситість сп’янила його. Думки розпливалися, губились у сонному маренні — про білий дім серед розквітлих каштанів, про депутацію поважних городян у парадних сурдутах, що вручають йому диплом почесного громадянина, про диктатора у військовій формі, який навколішках, плачучи, просить у нього пробачення…

Коли вони дісталися до митниці, майже зовсім смерклося. Полі-цай-супровідник передав їх митним доглядачам і почвалав назад, у рожево-фіалкові сутінки.

— Ще зарано, — сказав митник, що перевіряв автомобілі перед шлагбаумом. — Найкраще йти десь так о пів на десяту.

Керн і Штайнер посідали на лаві біля дверей. Під’їздили все нові й нові машини. Трохи згодом вийшов ще один митник і повів їх стежкою праворуч. Вони пройшли ланами, над якими стояв міцний запах землі й роси, поминули кілька будиночків з освітленими вікнами, потім перелісок. Аж ось їхній провідник зупинився.

— Далі йдіть самі; беріть увесь час ліворуч, — там кущі, не так видно буде, — поки не вийдете до Морави. Вона зараз неглибока, можна перебрести.

Керн із Штайнером пішли, Ніч була тиха-тиха. Пройшовши трохи, Керн озирнувся. Позаду чорнів силует митника. Він стояв і дивився їм услід.

Дійшовши до Морави, вони розляглись і позв’язували свої речі в клунки. Темно-брунатна, з болотяним запахом вода мінилася сріблом. На небі мигтіли зорі, часом із-за хмар виринав місяць.

— Я піду попереду, — сказав Штайнер. — Я вищий за тебе.

Вони побрели через річку. Керн відчував, як вода, прохолодна і таємнича, піднімається по тілу вище й вище, ніби не хоче випустити його. Попереду обережно намацував дорогу Штайнер, тримаючи високо над головою клунок. На його широких плечах лежав білий відблиск місяця. Посеред річки він став і озирнувся. Керн був за два кроки позаду. Штайнер усміхнувся й кивнув йому.

Видершись на другий берег, вони нашвидку обтерлись носовиками, повдягалися й пішли далі. Незабаром Штайнер зупинився.

— От ми й за кордоном, — сказав він, глянувши на Керна світлими, немов скляними в примарному місячному сяйві, очима. — Ну що, дерева тут ростуть інакше? Чи вітер не так пахне? Чи зорі не ті самі? Чи люди вмирають інакше?