Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— У мене її завжди не бракувало. Ти просто забув про це в тилу, де всі розмовляють пошепки. Крім того, ми відступаємо. Можна сказати, даємо драла. З кожною сотнею кілометрів назад наші розмови стають усе більш незалежними.

Іммерман заходився чистити свій мундир:

— Мюллера нема, — сказав він. — Майнеке і Шредер — у госпіталі. Мюке дістав кулю в живіт. Здається, він помер у Варшаві. Хто ж іще був із старих вояків? Ага, Бернінг. Йому відірвало праву ногу. Стік кров’ю.

— Що поробляє Штайнбреннер?

— Штайнбреннер живий і здоровий. А що?

— Та просто так…

Гребер зустрів його після вечері. Той мав вигляд загорілого на сонці готичного ангела.

— Ну, який настрій? — спитав Штайнбреннер.

Гребер поставив свій казанок на землю.

— Коли ми доїхали до кордону, — сказав він, — нас зібрав один капітан СС і пояснив, що ніхто з нас, під загрозою суворої покари, не має права жодним словом обмовитися про становище на батьківщині.

Штайнбреннер зареготав:

— Мені ти можеш розповідати все спокійно.

— Я був би просто віслюком. Сувора покара — це розстріл за саботаж оборони рейху.

Штайнбреннер уже не сміявся.

— Ти говориш так, немов ідеться бозна про що. Наче там катастрофа!

— Я нічого не кажу. Я лише повторюю те, що нам пояснював капітан СС.

Штайнбреннер пильно подивився на Гребера.

— Ти одружився?

— Звідки ти знаєш?

— Я все знаю.

— Дізнався в канцелярії. Не корч із себе велике цабе. Ти частенько буваєш у канцелярії, еге ж?

— Я буваю там, коли мені треба. А якщо поїду у відпустку, то теж одружуся.

— Он як! І в тебе вже хтось є?

— Донька оберштурмбанфюрера мого міста.

— Ого!

Штайнбреннер не відчув іронії.

— Підбір крові першокласний, — захоплено провадив він далі. — Північнофризька з мого боку, рейнсько-нижньосаксонська — з її.

Гребер не відводив погляду від багряного російського заходу сонця. Кілька ворон, мов чорні ганчірки, мигали на його тлі. Штайнбреннер, насвистуючи, пішов. Гребер ліг на нари. Фронт гуркотів. Ворони кружляли. Йому раптом здалося, що він нікуди звідси не виїжджав.

Від півночі до другої ранку Гребер був у караулі й обходив село. На тлі фронтових заграв чорніли руїни. Небо здригалося від залпів артилерії і то світлішало, то темнішало. У липкій грязюці чоботи стогнали, мов душі проклятих грішників.

Біль дав себе знати несподівано, без попередження. Усі ці дні в дорозі Гребер ні про що не думав і був наче отупілий. Тепер зненацька його так різонуло всередині, немовби все тіло роздирали на шматки.

Гребер став і почекав. Він не ворушився. Він чекав, поки ножі почнуть краяти його, викликати нестерпну муку, поки вони дістануть ім’я, і тоді на них можна буде вплинути силою розуму, розрадою або, в крайньому разі, терплячою покорою.

Але нічого цього він не відчував. Нічого, крім гострого болю втрати. Втрати навіки. Містка в минуле не було. Він мав усе і все втратив. Він прислухався до себе. Десь же повинно бути хоч відлуння надії. Гребер його не чув. Усередині була тільки порожнеча й невимовний біль.

«Ще не пора, — подумав Гребер. — Усе ще повернеться, пізніше, коли пройде біль». Він спробував викликати в собі надію, він не хотів, щоб усе минуло, він хотів утримати її, навіть якщо біль стане ще нестерпнішим. «Надія повернеться, головне — витримати», — казав він собі.

Гребер почав називати імена та пригадувати події. З туману постало розгублене обличчя Елізабет. Воно було таке, яким він бачив його востаннє. Усі інші її обличчя розпливлися; тільки це було чітке й виразне. Він спробував уявити собі сад і будинок фрау Вітте. Це йому вдалося, але десь так, як тоді, коли натискуєш на клавіші рояля і не чуєш звуку. «Що сталося? — думав він. — Можливо, з нею щось сталося? Або вона втратила свідомість? Може, обвалився будинок і вона мертва?»

Нарешті він витяг із грязюки чоботи. Мокра земля чвакнула. Гребер відчув, що весь мокрий від поту.

— Так ти зовсім замучишся, — зауважив хтось.

Це був Зауер. Він стояв у кутку зруйнованої стайні.

— Крім того, тебе чути за цілий кілометр, — провадив він далі. — Що ти робиш? Гімнастику?

— Зауере, ти одружений, га?

— Звичайно. Коли є господарство, то треба мати й жінку. Без жінки не нагосподарюєш.

— І давно ти одружений?

— П’ятнадцять років. А що?

— Як воно буває, коли довго одружений?

— Чоловіче, що ти питаєш! Що як буває?

— Ну, можливо, це схоже на якір, який тебе тримає? Або на щось таке, про що весь час думаєш і до чого прагнеш скоріше вернутись?