Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— От бачиш, — звернувся він до Гребера. — Не простоїть і трьох днів.

— Трьох днів цілком достатньо, — відгукнувся Іммерман. — Хочу дати тобі одну пораду, Зауере. Через три дні сніг на кладовищі так осяде, що можна буде туди дістатися. Візьмеш там кам’яного хреста й поставиш отут. Тоді твоя вірнопіддана душа матиме спокій.

— Російського хреста?

— А чом би й ні? Бог — явище інтернаціональне. Чи, може, вже ні?

Зауер відвернувся.

— А ти, виявляється, жартівник! Справжній інтернаціональний клоун!

— Я став ним недавно. Став, Зауере. Раніше я був не такий. А з хрестом — це твоя вигадка. Учора ти сам запропонував.

— Учора! Учора! Тоді ми гадали, що це росіянин, а ти все переінакшив!

Гребер узяв свою лопату.

— Я піду, — мовив він. — Здається, ми тут упорались, чи не так?

— Так, відпускнику, — відповів Іммерман. — Так, обережнику! Тут ми впорались.

Гребер промовчав. Він спускався з пагорба.

Відділення розмістилося в погребі, куди світло проникало через дірку в стелі. Якраз під діркою сиділи четверо і грали на ящику в скат. Інші спали по кутках. Зауер писав листа. Погріб був великий, колись він належав, очевидно, якомусь керівникові; тут майже не відчувалося вологи.

Зайшов Штайнбреннер.

— Ви чули останні вісті?

— Радіо вдавилося.

— Неподобство! Воно мусить працювати!

— Ну, то полагодь його, молокососе, — кинув Іммерман. — Чоловік, який його лагодив, два тижні тому залишився без голови.

— А що там зіпсувалося?

— У нас просто немає батарей.

— Батарей?

— Авжеж. — Іммерман ошкірився до Штайнбреннера. — А може, воно запрацює, коли ти всунеш дроти собі в ніс, у тебе ж у голові завжди повно електрики. Спробуй-но!

Штайнбреннер відкинув рукою чуба назад.

— Є люди, які не можуть заткнути пельку доти, доки добряче не обпечуть язика.

— Не говори так таємниче, Максе, — спокійно відповів Іммерман. — Ти вже не раз доносив на мене. Це кожному відомо. Ти спритний хлопець, нівроку. Та от біда — я прекрасний механік і непоганий кулеметник. У даний момент такі люди тут потрібніші, ніж ти. Ось чому тобі так не щастить. А скільки тобі, власне, років?

— Стули писок!

— Років двадцять, еге ж? Чи навіть дев’ятнадцять? Тоді ти прожив чудове життя. П’ять чи шість років полюєш на євреїв та зрадників народу. Слухайте всі! Коли мені було двадцять, я полював лише на дівчат.

— Воно й видно.

— Авжеж, — відповів Іммерман. — Видно.

На порозі став Мюкке.

— Що тут знову сталося?

Ніхто не відповів. Усі мали Мюкке за дурня.

— Я питаю, що тут сталося?

— Нічого, пане фельдфебель, — озвався Бернінг, що сидів до нього найближче. — Просто ми розмовляли.

Мюкке глянув на Штайнбреннера.

— Що таке?

— Десять хвилин тому передавали останні вісті.

Штайнбреннер підвівсь і озирнувся довкола. Ніхто не виявляв

жодного інтересу. Слухав лише Гребер. Картярі нишком грали далі. Зауер не підводив голови від листа. Ті, що спали, безперервно хропіли.

— Увага! — загорланив Мюкке. — Вам що, позакладало? Останні вісті! Слухати всім! Це стосується служби!

— Так точно! — відповів Іммерман.

Мюкке кинув на нього погляд. Іммерманове обличчя нічого, крім уваги, не виражало. Картярі поклали карти догори сорочками. Вони не збирали їх у колоду — ощадили кожну мить, щоб одразу ж знову грати далі. Зауер відірвався від свого листа.

Штайнбреннер випростався.

— Важливі новини! Передавали в Годину Нації. В Америці величезні страйки. Сталеливарна промисловість паралізована. Більшість військових заводів не працює. В авіаційній промисловості — акти саботажу. Повсюди демонстрації з вимогою негайного миру. Уряд хитається. Передбачається його повалення.

Він зробив паузу. Ніхто не обізвався. Тих, що спали, збудили. Вони лежали й чухались. Через дірку в стелі тала вода капала в підставлене відро.

Мюкке голосно зітхнув.

— Наші підводні човни блокують усе американське узбережжя. Учора потоплено два великі військові транспорти й три вантажні пароплави з військовими матеріалами; це становить тридцять чотири тисячі тонн лише за один тиждень. Англія голодує серед руїн. Наш підводний флот перерізав будь-який рух на морях. Створено нову таємну зброю. У тім числі бомбардувальники дальньої дії, які без екіпажу можуть долетіти до Америки і, не роблячи посадки, повернутися назад. Атлантичне узбережжя перетворено на могутню фортецю. Якщо ворог спробує полізти на нас, ми його скинемо в океан, як це вже сталося в сороковому році.