Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Після війни ми туди поїдемо. Побачимо незруйновані міста, вечорами вони будуть залиті морем світла, і ніхто не боятиметься бомб. Ми гулятимемо попід осяяними вітринами, і навколо буде так світло, що ми, нарешті, ввечері бачитимемо одне одного так, як удень.

— А нас туди пустять?

— Як туристів? А чому б і ні? У Швейцарію?

— Для цього потрібні швейцарські франки. Де ми їх дістанемо?

— Візьмемо з собою фотоапарати і там їх продамо. Грошей вистачить нам на кілька тижнів.

Елізабет засміялася:

— Або коштовності чи шуби, яких у нас немає!

Прийшла фрау Вітте з салатом і сиром.

— Вам тут подобається?

— Так, дуже. Можна нам іще трохи посидіти?

— Скільки забажаєте. Я принесу вам ще кави. Звичайно, ячмінної.

— Ще й кава! Сьогодні ми живемо, мов князі, — сказав Гребер.

Елізабет знову розсміялася.

— Мов князі, ми жили спочатку. їли гусячу печінку, ікру й пили пфальцське вино. Тепер ми живемо, як люди… Так, як мріємо жити потім. Хіба це не прекрасно — жити?!

— Так, Елізабет.

Гребер поглянув на неї. Коли вона повернулася з фабрики, то мала стомлений вигляд. Тепер Елізабет відпочила. Так з нею траплялося завади; для цього їй потрібно було небагато.

— Це буде чудово — жити! — сказала вона. — Ми так мало жили. Мало бачили. Усе ще попереду. Те, щодня інших людей звичайна річ, дня нас буде справжньою романтикою. Повітря, яке не пахне згарищами. Або вечеря без талонів. Крамниці, в яких можна буде купити все, що забажається. Міста без руїн. Можливість розмовляти, не озираючись довкола. Ніякого страху! Це триватиме ще довго, але страх поступово зникатиме, і навіть коли він іноді й з’являтиметься, то буде щастям, бо люди знатимуть, що їм уже немає чого боятися! Ти в це віриш?

— Так, — мовив Гребер через силу. — Так, Елізабет. Якщо все це буде справді отак, то нас чекає ще багато щастя.

Вони сиділи допізна. Гребер заплатив за вечерю, і фрау Вітте пішла спати. Вони залишилися вдвох.

Місяць піднявся вище. Нічний запах землі й молодого листя ставав дедалі сильнішим і, оскільки вітру не було, на якийсь час забив запах куряви і сміття, що висів над містом. У кущах щось зашаруділо. Ют полював на пацюків. Пацюків стало більше, ніж раніше; під руїнами вони знаходили вдосталь їжі.

Гребер з Елізабет пішли об одинадцятій годині. У них було таке враження, ніби вони покидають якийсь казковий острів.

— Ви запізнилися, — сказав їм причетник. — Усі місця зайняті.

Це був інший причетник. Він виглядав молодо, був ретельно поголений, сповнений почуття власної гідності. Мабуть, це він виказав Йозефа.

— А чи не можна нам переночувати в церковному саду?

— У церковному саду скрізь, де є тенти, вже повно людей. Чому б вам не піти в бюро допомоги тим, хто постраждав від бомбардування?

О дванадцятій годині ночі таке запитання було ідіотське.

— Ми покладаємося більше на Бога, — відповів Гребер.

Причетник пильно подивився на нього.

— Якщо ви залишитеся тут, вам доведеться спати просто неба.

— Це байдуже.

— Ви одружені?

— Так. А що?

— Це дім Господній. Неодружені не можуть ночувати тут разом. У критій галереї ми маємо відділення окремо для чоловіків і для жінок.

— Навіть коли вони одружені?

— Навіть коли одружені. Галерея належить церкві. Тут не місце для плотських насолод. Ви обоє не схожі на одружених.

Гребер дістав своє свідоцтво про шлюб. Причетник надів нікельовані окуляри і при світлі лампадки став читати папір.

— Зовсім недавно, — сказав потім.

— З приводу цього в катехізисі немає ніяких застережень.

— А чи зареєстровано ваш шлюб і в церкві?

— Послухайте, ви, — сказав Гребер. — Ми стомилися. Моя дружина цілий день важко працювала. Ми йдемо ночувати в церковний сад. Якщо ви маєте щось проти, спробуйте нас вигнати звідси. Але візьміть із собою якомога більше людей. Зробити це буде непросто.

Раптом біля них з’явився священик. Він підійшов зовсім нечутно.

— Що тут таке?

Причетник заходився пояснювати. Священик обірвав його.

— Не вдавайте із себе Господа Бога, Бемере! Досить і того, що людям доводиться тут ночувати. — Він обернувся до Гребера. — Якщо завтра ви не знайдете собі житла, приходьте до дев’ятої вечора в паперть номер сім. Пастор Бідендик. Моя економка вас де-небудь влаштує.

— Щиро дякуємо.

Бідендик кивнув і пішов далі.

— Швидше, ви, унтер-офіцер Божий! — звернувся Гребер до причетника. — Майор дав вам наказ. Ви мусите його виконувати. Церква — це єдина диктатура, що пережила віки. Як пройти в сад?