Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Інакше кажучи, анархія, — тихо але раптом дуже різко зауважує Бодендик.

Ми стоїмо перед церквою. В ній уже горить світло, і різнобарвні шибки у вікнах заспокійливо мерехтять крізь рухому завісу дощу. З відчинених дверей лине слабкий запах ладану.

— Толерантність, пане вікарій, — кажу я, — не анархія, і ви знаєте, яка між ними різниця. Але не насмілюєтесь визнати толерантність, бо вашій церкві вона не властива. Ви єдині робите людей щасливими! Ніхто не володіє небом, тільки ви! Ніхто не може звільнити людей від страждань, тільки ви! У вас монополія. Немає більше жодної такої релігії, як ваша! Ви — диктатура! Як же ви можете бути толерантними?

— А нам і не треба бути толерантними. З нами — правда.

— Звичайно. Он там! — кажу я, киваючи на освітлені вікна. — Відрада, коли ти боїшся життя. Ні про що не думай: я знаю для тебе все! Обіцянка неба і залякування пеклом — гра на найпростіших емоціях — що вона має спільного з правдою, ця фата моргана нашого мозку?

— Гучні слова! — заявляє Бодендик, знову спокійний, самовпев-иений і трохи глузливий.

— Так, єдине, що ми маємо, — це гучні слова, — кажу я, сердитий сам на себе. — У вас теж немає нічого іншого, крім гучних слів.

Ми заходимо до церкви.

— У нас є таїнство причастя.?.

— Так…

— І віра, яка тільки тупоголовим, котрим їхній недорозвинений мозок псує травлення, здається дурницею і втечею від цього світу, ви, жалюгідний дощовий черв’яку на ниві тривіальності.

— Браво! — кажу я. — Нарешті ви заговорили поетично. Принаймні в яскраво вираженому стилі пізнього барокко.

Бодендик регоче.

— Любий мій Бодмере, — заявляє він. — За два тисячоліття свого існування Церква вже з багатьох Саулів зробила святих Павлів. І бачила й перемагала за цей час більших карликів, ніж ви. Повзіть собі далі. В кінці кожного шляху стоїть Бог і чекає на вас.

Він зникає з своєю парасолею у ризниці — вгодований літній чоловік у чорній сутані. Через півгодини він вийде звідти у фантастичному одязі, мов гусарський генерал, і буде вже представником Бога. Вся справа в мундирах, сказав Валентин Буш після другої пляшки йо-ганісберЗького, коли Едуард Кноблох поринув у меланхолію й думки про самогубство, — тільки в мундирах. Заберіть їх — і більше не буде жодної людини, яка захотіла б стати солдатом.

Після відправи я гуляю з Ізабелою по алеї. Дощ тут пробивається крізь листя тільки місцями, в окроплених ним деревах ніби причаїлися чорні привиди. Ізабела одягнена в темний, застебнутий до самого підборіддя плащ, волосся прикрите маленьким беретом, тільки профіль біліє в темряві, як серп місяця. Сьогодні холодно й вітряно, тому в парку, крім нас, немає нікого. Я вже давно забув і про Бодендика і про глухий гнів, який часом без жодної підстави так і б’є з мене брудним фонтаном. Ізабела йде поруч. Я чую крізь шум дощу її кроки, відчуваю її рухи, її тепло, і мені здається, що це єдине тепло, яке ще залишилось на світі.

Раптом вона зупиняється. Обличчя в неї бліде, рішуче, а очі здаються майже чорними.

— Ти недостатньо мене кохаєш! — вигукує вона.

— Як можу, — відповідаю я, вражено дивлячись на неї.

Якусь мить Ізабела стоїть мовчки.

— Недостатньо, — бурмоче вона. — Завжди недостатньо! Завжди, завжди недостатньо!

— Так, — кажу я. — Так, цього ніколи не досить. Ніколи в житті, ніколи й нікому. Мабуть, ми завжди любимо надто мало, і в цьому трагедія людства.

— Недостатньо, — повторює Ізабела так, ніби зовсім не чула моїх слів. — Інакше нас не було б і досі двоє.

— Ти хочеш сказати, що ми стали б чимось одним?

Вона киває.

Я думаю про розмову з Георґом того дня, коли ми пили глінтвейн.

— Ми завжди повинні залишитись кожен собою, Ізабело, — обережно кажу я. — Але ми можемо кохатись і вірити, що стали чимось одним.

— Ти гадаєш, що ми вже були колись чимось одним?

— Не знаю. Цього ніхто не може знати. В нас не залишилося спогадів.

Ізабела пильно дивиться на мене в темряві.

— Справді, Рудольфе, — шепоче вона. — Спогадів не залишається. Ні про що. А чому? Весь час шукаєш їх. Чому все десь дівається? Було ж усього так багато! І тільки й знаєш, що воно було! А більше нічого. Чому більше нічого не відомо? Ти і я в одному — чи таке вже було колись? Кажи! Ну, кажи ж! А якщо було, то де воно ділось, Рудольфе?

Вітер жбурляє в нас хвилю дощу. Багато є такого, що здається, ніби воно вже колись існувало, думаю я. Часом воно з’являється знову, стоїть перед тобою, і ти знаєш, що таке вже колись було, точнісінько таке, і навіть якусь мить знаєш, що буде далі, але потім, коли хочеш затримати його, воно зникає, як дим або мертвий спогад.