Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

До нашого дивана підходить поет Ганс Гунгерман, автор неопублікова-ного роману «Кінець Вотана» та драм «Саул», «Бальдур» і «Магомет».

— Що поробляє мистецтво, друзі? — питає він — Читали оту погань, яку Отто Бамбус опублікував учора у Теклебурзькій окружній газеті? Сколотини й слина! Як тільки Бауер друкує таку гидоту!

Отто Бамбус — один із наших поетів, який користується найбільшим успіхом. Ми всі заздримо йому. Він пише ліричні вірші про затишні куточки, про навколишні села, завулки у вечірню пору і про свою сумну душу. Він надрукував у Артура Бауера дві тоненькі книжечки віршів — одну навіть другим виданням. Гунгерман, поет, що плідно творить у стилі старовинних рун, ненавидить Бамбуса, однак пробує використати його зв’язки. Матіас Грунд ставиться до нього з презирством. Я ж користуюся в Отто особливим довір’ям. Він дуже хотів би піти колись до публічного будинку, однак не насмілюється. Від цих відвідин Бамбус сподівається могутнього зльоту своєї дещо анемічної лірики. Побачивши мене, Бамбус одразу ж підходить до нас.

— Я чув, що ти знайомий з артисткою цирку! Цирк, оце я розумію! Ось де багатство вражень! В тебе справді є така знайома?

— Ні, Отто. То Едуард просто хвалився. Я тільки знаю дівчину, яка три роки тому продавала в цирку квитки.

— Квитки… Все-таки в неї повинно щось залишитись від цирку! Запах хижих звірів, манежу. Чи не міг би ти колись познайомити мене з нею?

Герда справді має шанси ввійти в літературу! Я дивлюсь на Бамбуса. Це цибатий, блідий чоловік у пенсне. Підборіддя в нього стесане, обличчя маленьке, зуби дрібні.

— Вона працювала в мандрівному цирку, — кажу я.

— Шкода! — Бамбус розчаровано відходить. — Треба щось робити, — бурмоче він. — Я знаю, що саме в такій дівчині було б те, чого бракує мені!

— Отто! — гукаю я. — А не можна знайти когось не з цирку? Якусь гарненьку повію?

Він хитає головою.

— Це не так просто,^Людвігу. Про кохання я знаю все. Я маю на увазі духовне кохання. Його мені більше не треба. Мені потрібна тепер пристрасть, груба, дика пристрасть. Пурпурове, шалене забуття! Любовна лихоманка!

Бамбус мало не скрегоче зубами. Він учителює в маленькому селі неподалік від міста, а там, звичайно, того, що йому хочеться, немає. В селі кожен бажає одружитися і гадає, що й Отто повинен одружитися з чесною дівчиною, яка вміла б добре готувати їжу і мала чималий посаг. Але Отто цього не хоче. Він вважає, що, як поет, мусить спочатку вдосталь натішитись життям.

— Найгірше те, що я не можу зазнати разом і небесного й земного кохання, — похмуро пояснює він. — Кохання виходить у мене якесь спокійне, повне відданості, самопожертви і доброти. Причому статевий потяг теж спокійний, такий собі домашній. Розумієш — щовечора в суботу, щоб у неділю можна було виспатись. А мені потрібний тільки статевий потяг, потрібне щось таке, у що б можна було вп’ястися зубами! Шкода, я чув, що в тебе є акробатка.

Я зацікавлено дивлюсь на Бамбуса. Небесне та земне кохання! У нього теж! Здається, ця хвороба поширеніша, ніж я думав.

Отто п’є лимонад, не зводячи з мене своїх безбарвних очей. Очевидно, він сподівався, що я відразу відмовлюсь од Герди, щоб дати його мистецтву статеву міць.

— Коли ми нарешті підемо в публічний дім? — жалібно питає він. — Ти ж мені обіцяв.

Скоро. Однак це не пурпуровий гріховний вир, Отто.

— У мене залишилось ще тільки два тижні канікул. Потім треба знову повертатися в село, і всьому кінець.

— До того часу ми це влаштуємо. Гунгерман теж хоче піти. Йому потрібне натхнення для драми «Казанова». Чи не сходити нам разом?

— Боронь боже! Щоб мене там хтось побачив! При моїй професії!

— Саме тому й треба йти гуртом! Так усе буде скидатися на невинну екскурсію. В Нижніх кімнатах там є своєрідна пивниця. Туди заходить хто хоче.

— Звичайно, підемо, — каже Тунгерман у мене за спиною. — Всі разом. Це буде експедиція з дослідницькою метою. Чисто наукова. Едуард теж хоче піти.

Я повертаюсь до Едуарда, щоб линути соусу сарказму на зарозумілого кухаря сонетів, але в цьому вже немає потреби. В Едуарда раптом з’являється такий вираз, ніби він уздрів перед собою змію. До нього підходить стрункий чоловік і плеще його по плечу.

— Едуарде, друже! — приязно каже він. — Як справи? Радієш, що ще живий?

Едуард витріщає на нього очі.

— У такий_час? — видушує він із себе.

Він зблід. Його плечі раптом опали, жирні щоки, губи, пасма волосся і навіть живіт обвисли. В одну мить він обернувся на товсту плакучу вербу.