Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Чудова картина — ця боротьба двох братів. Ґеорґ у сатиновій піжамі, спітнілий від люті, і Генрих у куцому святковому костюмі, страшенно стурбований одним — аби не заразитись грипом. Крім мене, за цією сценою стежить ще й Ліза. Вона в халаті з вітрильними суднами і, незважаючи на дощ, мало не вся вихиляється з вікна.

У будинку, де живе Кнопф, дрері відчинено навстіж. Перед ними повис дощ, ніби завіса із скляних перлин. Всередині так темно, що дівчата вже ввімкнули світло. Здається, що вони там плавають, як дочки Рейну у Вагнера. Подвір’ям під величезною парасолею суне трунар Вільке, мов чорний гриб.

Генрих Кроль зникає, буквально витіснений Ґеорґом із контори.

— Полощіть горло соляною кислотою! — гукаю я йому вслід. — Для людей вашої комплекції грип смертельний!

Ґеорґ зупиняється й сміється.

— Який я ідіот! — каже він. — Нібито таких типів можна чогось навчити!

— Звідки в тебе ця піжама? — питаю я. — Ти що — вступив до Компартії?

Знадвору чути оплески. Це Аіза виявляє Ґеорґові своє схвалення — досить-таки нелояльний жест по відношенню до Вацека, переконаного нациста й майбутнього директора різниці. Ґеорґ вклоняється, притуливши руку до серця.

— Іди лягай, — кажу я. — Ти аж бризкаєш потом, як фонтан!

— Пітніти корисно! Поглянь на дощ! То пітніє небо! А он там — кусок життя в розхристаному халаті, з сліпучими зубами, сповнений сміху! Що ми тут робимо? Чому ми не спалахуємо, як фейерверк? Коли б ми хоч раз по справжньому зрозуміли, що значать життя, то спалахнули б. Чому я торгую надгробками? Чому я не падуча зірка? Або не птах-гриф, щоб ширяти над Голівудом і викрадати з басейну най-вродливіших жінок? Чому ми повинні жити у Верденбрюці і заводити сварки в «Кафе-Централь», замість того щоб лаштувати караран у Тімбукту і з носіями кольору чорного дерева вирушати на схі^, у безкраї африканські простори? Чому ми не тримаємо бордель у Йокогамі? Відповідай! Мені необхідно знати про це зараз же! Чому ми не плаваємо рожевими вечорами наввипередки з пурпуровими рибками на Таїті? Відповідай!

Він бере пляшку хлібної горілки.

— Стривай, — кажу я. — Є ще вино. Я його вмить підігрію на спиртівці. Горілки тобі зараз не можна. У тебе гарячка! Треба пити підігріте червоне вино з прянощами Індії та Зондських островів.

— Гаразд! Грій. Але чому ми самі не на островах Надії і не спимо з жінками, які пахнуть корицею і очі в яких стають білими, коли ми їх запліднюємо під Південним хрестом, і вони кричать, мов лапуги й тигри? Відповідай!

В темнуватій конторі синє полум’я спиртівки блимає, як голубий вогник пригод. Дощ шумить, як море.

— Ми пливемо, капітане, — кажу я і добре хиляю горілки, щоб наздогнати Ґеорґа. — г Каравела пливе саме повз Санта-Крус, Лісабон і Золотий Берег. Рабині араба Мухамеда бен Гассана бен Ваце-ка визирають із своїх кают і махають нам руками. Ось ваш кальян!

Я даю Ґеорґові сигару з коробки, яку ми тримаємо для своїх кращих агентів. Він запалює її і пускає в повітря бездоганно правильні кільця диму. На його піжамі з’являються темні плями від поту.

— Ми пливемо, — каже він. — Але чому ми ще не там?

— Ми там. Люди завжди і всюди там. Час — це омана. Ось у чому полягає таємниця життя. Ми тільки не знаємо цього. 1 завжди намагаємось кудись приїхати.

— А чому ми не знаємо цього? — питає Ґеорґ.

— Час, простір і закон причинності — це покривало Майї, що заважає нам бачити безмежну далину.

— Чому?

— Це ті бичі, з допомогою яких Бог не дає нам зрівнятися з ним. Цими бичами він прогонить нас крізь ліс ілюзій і через трагедію дуалізму.

— Якого дуалізму?

Дуалізму людського існування, Я і світ. Буття і життя. Об’єкт і суб’єкт уже не співпадають, А наслідок — народження і смерть. Ланцюг гримить, ато розірве його, той розірве також народження і смерть; Спробуймо, раббі Кроль!

Вино парує. Воно пахне гвоздикою й лимоном. Я додаю до нього цукру, і ми п’ємо. По той бік бухти, з каюти рабовласницького судна, що належить Мухамеду бен Гассану бен Юсуфу бен Вацеку, нам аплодують. Ми вклоняємось і ставимо чарки на стіл.

— Значить, ми безсмертні? — різко й нетерпляче питає Ґеорґ.

— Тільки гіпотетично, — відповідаю я. — В теорії, бо «безсмертний» протилежність до «смертний» — отже, це вще половина дуалізму. Тільки коли цілком скинути покривало Майї, дуалізм зникає. Тоді стаєш самим собою, а не суб’єктом і об’єктом — вони зливаються в одне, і всі питання відпадають.

— Цього не досить!