Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Чоловіка, який спричинився до всього цього, звати Валентин Вуш. Після мене й Ґеорґа він — третя чума в Едуардовому житті, і не лише чума, а чума, холера й тиф разом узяті.

— У тебе чудовий вигляд, синку, — сердечно зауважує Валентин Буш.

Едуард глухо сміється.

— Вигляд нічого не каже. Людину з’їдають податки, злодії…

Він бреше. Податки в часи інфляції — ніщо: їх платять один раз,

після закінчення року, тобто все одно що зовсім нічого не платять. На той час вони вже давно втрачають вартість. А єдиний злодій, якого Едуард знає, — це він сам.

— В тобі принаймні є що їсти, — посміхаючись, безжально заявляє Валентин. — Черви у Фландрії теж буди такої думки, коли виповзали з землі, щоб узятись за тебе.

Едуард намагається відбутись якнайдешевше.

— Що тобі дати, Валентине? — питає він. — Пива? Пиво в спеку найкраще.

— Мені не жарко. Але ти кажеш правду — треба взяти найкраще, щоб відсвяткувати те, що ти ще живий. Дай пляшку йоганісберзького.

— Його розпродано.

— Ні, не розпродано. Я питав доглядача пивного льоху. Ти ще маєш його понад сто пляшок. Яке щастя, що це моє улюблене вино!

Я сміюсь.

— Чого ти регочеш? — розлючено кричить Едуард. — Тобі якраз нічого сміятися. П’явко! Всі ви п’явки! Висмоктуєте з мене кров! Ти, отой твій бонвіван, що торгує Надгробками, і ти, Валентине! П’єте з мене кров! Трійця паразитів!

Валентин моргає мені, але залишається серйозним.

— Оце така твоя подяка, Едуарде! Так ти дотримуєш свого слова! Якби я знав це тоді…

Він закочує рукав і оглядає довгий рваний шрам. 1917 року Валентин урятував Едуардові життя. Едуарда, який тоді був унтер-офіцером на кухні, раптом чомусь замінили і послали на фронт. Першого ж дня, потрапивши в дозор, цей слон дістав кулю в ногу, а потім і другу, втративши багато крові. Валентин знайшов його і приволік назад в окоп. При цьому йому самому влучило осколком у руку. Але він урятував

Едуардові життя. Сповнений подяки, Едуард дар слово, що Валентин усе життя зможе їсти й пити у «Валгалі». Ми з Ґеоргом буди свідками.

1917 року все це здавалось зовсім невинним, Верденбрюк був далеко, війна поруч, і хто тоді взагалі знав, чи Валентин та Едуард повернуться ще колись у «Валгалу». Однак вони повернулись: Валентин — після того як його ще раз поранило, а Едуард — жирний та круглий, відгодований на кухні, куди він знову потрапив з окопів. Спочатку Едуард справді відчував вдячність і, коли приходив Валентин, пригощав його інколи навіть поганеньким німецьким шампанським. Однак роки йшли. Валентин почав торгувати у Верденбрюці. Раніше він жив у якомусь іншому місті, а тепер перебрався із своєю крамничкою ближче до «Валгали» і пунктуально з’являвся на сніданок, на обід і на вечерю до Едуарда, який уже гірко каявся, що дав таку легковажну обіцянку. Валентин любив добре попоїсти, особливо тепер, коли в нього не було жодних турбот. їжі Едуардові ще б, може, й не було жалко, але Валентин любив також випити, і поступово в нього розвинувся смак до вин. Раніше він задовольнявся пивом, а тепер став пити тільки витримані вина і, звичайно, завдавав цим Едуардові далеко більшого горя, ніж ми своїми жалюгідними абонементами.

— Ну гаразд, — сумно каже Едуард, дивлячись на Валентинів шрам. — Але їсти й пити — це значить пити за їжею, а не коли завгодно. Такого я не обіцяв.

— Глянь на цього жалюгідного крамаря! — каже Валентин, штовхаючи мене в бік. — У сімнадцятому році він так не думав. Тоді це звучало так: «Валентине, любий Валентине, урятуй мене, я віддам тобі все, що маю!»

— Це неправда! Я так не казав! — фальцетом кричить Едуард.

— Звідки тобі це відомо? Ти ж тоді, коли я волік тебе до окопів, був напівбожевільний від страху і стікав кров’ю?

— Я не міг такого сказати! Не міг! Навіть якби мене спіткала раптова смерть! Не таку маю вдачу!

— Справді, — кажу я, — такий скупердяга швидше здох би.

— Я це й маю на увазі, — заявляє Едуард, полегшено зітхаючи, — навіть мої слова здались йому допомогою. У нього аж волосся змокріло від поту, так налякав його Валентин. Він уже бачив, як суд забирає в нього «Валгалу». — Ну добре, хай уже цього разу буде так, — швидко каже він, щоб запобігти новій вимозі. — Кельнере, півпляшки мозельського!

— Иоганісберзького, цілу пляшку, — поправляє Валентин і, обернувшись до мене, питає: — Вип’єш зі мною чарку?

— Ще б пак! — відповідаю я.

— Стривайте! — гукає Едуард. — Цього в угоді вже аж ніяк не було! Вона стосувалась тільки Валентина! Людвіг і так дорого мені обходиться, цей кровопивця з триклятими абонементами!