Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Ізабелине обличчя біліє в темряві, і мене раптом заливає хвиля ніжності. Я знову відчуваю, в якій самотності вона живе, безстрашна, одна із своїми видіннями, що загрожують їй, віддана їм на поталу, не маючи сховку, куди можна було б утекти від них, живе у вічному напруженні, не в змозі позбутися його, беззахисна перед усіма бурями серця, живе, не маючи ні від кого допомоги, не нарікаючи і не жаліючи себе самої. Ти, ніжне, сміливе серце, думаю я, незаймане серце, що намагається власними силами дійти суті. Хай навіть тобі не щастить цього зробити і ти блукаєш — однак хто з нас не блукає? Хіба ми майже всі не відмовились давно від будь-яких спроб? Де починається блукання, глупство, боягузтво і де мудрість, і де остання мужність?

Лунає дзвінок. Ізабела лякається.

— Тобі час іти, — кажу я. — На тебе чекають.

— А ти підеш зі мною?

— Піду.

Ми рушаємо до будинку. Коли ми виходимо з алеї, нас огортає мокра пелена дрібного дощу. Вітер жене його короткими хвилями. Іза-бела тулиться до мене. Я дивлюсь униз на місто. Там нічого не видно. Туман і дощ відмежували нас від усього світу. Ніде не блимне жодний вогник, і ми зовсім самі. Ізабела крокує поруч мене, наче стала назавжди моєю, наче зовсім невагома, і мені знову здається, що вона й справді невагома, що для неї, як для постатей з казок і снів, існують свої закони, не такі, дк у нашому житті.

Ми зупиняємось біля дверей.

— Ходімо! — каже вона.

Я хитаю головою.

— Не можу. Сьогодні не можу.

Вона мовчки дивиться на мене, прямо, ясно, без докору й розчарування, але щось у ній раптом наче погасло. Я опускаю очі. У мене так на серці, ніби я вдарив дитину або вбив ластівку.

— Сьогодні не можу, — повторюю я. — Згодом. Завтра.

Вона повертається, не промовивши жодного слова, і заходить у вестибюль. Я бачу, як вона разом з сестрою піднімається сходами, і зненацька мене охоплює таке почуття, наче я безповоротно втратив те, що знаходять тільки раз у житті.

Збентежений, я стою біля дверей. Що ж мені було робити? І як я міг знову так далеко зайти? Я ж не хотів цього. Проклятий дощ!

Я повільно рушаю до головного корпусу. Звідти виходить Верніке в білому плащі, з парасолею.

— Ви одвели фрейлейн Терговен?

— Одвів.

— Гаразд. Піклуйтесь про неї й надалі. Відвідуйте її інколи навіть удень, якщо матимете час.

— Навіщо?

— На це я не можу відповісти вам, — мовить Верніке. — Однак скажу, що, побувши з вами, вона завжди стає спокійніша. Для неї це добре… Вистачить з вас такого пояснення?

— Вона вважає мене за когось іншого.

— Нічого. Для мене важливо не те, як почуваєте себе ви, а як почувають себе мої хворі. — Верніке підморгує мені. — Бодендик сьогодні ввечері хвалив вас.

— Невже? Для цього в нього не було аж ніяких підстав!

— Він запевняє, що ви повертаєтесь назад до сповіді й причастя.

— От ще вигадав! — кажу я, щиро обурений.

— Не зневажайте мудрості Церкви! Вона — єдина диктатура, яка протрималась два тисячоліття.

Я спускаюсь до міста. Крізь дощ сивими пасмами пливе туман. З думки в мене не сходить Ізабела. Я покинув її напризволяще; так вона зараз думає, я знаю. Не треба було взагалі більше ходити туди, міркую я. Це тільки бентежить мене, а я й так не маю спокою. Але що було б, якби Ізабела більше не жила там? Хіба б я не почував себе, так, наче втратив найважливіше, те, що ніколи не зможе постаріти, набриднути, стати буденним, бо ним ніколи не володієш?

Туман пливе повз освітлені вітрини і снує золоте павутиння навколо ліхтарів. У вікні м’ясної крамниці біля смаженого поросяти з цитриною в блідому рилі цвіте альпійська троянда. Поряд акуратно розкладено ковбаси. Картина дуже приваблива: в ній гармонійно поєднано красу і практичну мету. Я хвилину стою перед вітриною, потім рушаю далі.

На темному подвір’ї я наскакую в тумані на якусь тінь. Це старий Кнопф. Він знову стоїть перед чорним обеліском. Я з розгону наштовхуюсь на Кнопфа, і він, похитнувшись, хапається руками за обеліск, ніби хоче вилізти на нього.

— Вибачайте, що штовхнув вас, — кажу я, — але чого ви знову зупинились тут? Не можете зробити це у своїй квартирі? Або стали б на вулиці, якщо ви вже так любите свіже повітря.

Кнопф, спотикаючись прямує до своїх дверей. Я піднімаюсь сходами нагору. По дорозі вирішую послати завтра Ізабелі на одержані за уроки гроші букет квітів. Щоправда, це завжди кінчається для мене лихом, але нічого іншого я зараз не можу придумати. Я ще хвилину стою біля вікна, дивлячись у темряву, потім соромливо й дуже тихо починаю шепотіти слова й речення, які я хотів би комусь сказати, проте не маю кому, окрім хіба Ізабели — але ж вона навіть не знає, хто я такий.