Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Щеб пак! Це основна хиба людства. З цієї причини цілком розсудливі люди залишають своїм жахливим родичам мільйони доларів, замість того, щоб витратити їх самим.

— Ну гаразд. А що б ти робив, якби знав, що завтра помреш?

— Не уявляю собі.

— Гаразд, один день — мабуть, надто короткий строк. Щоб ти робив, якби знав, що тобі залишилось жити тільки тиждень?

— Все одно не уявляю собі.

— Щось же ти мусив би робити! А якби ти ще мав перед собою цілий місяць?

— Мабуть, жив би й далі так, як тепер, — каже Ґеорґ. — Крім того, у мене б цілий місяць було препогане почуття, що моє життя досі було не таке як слід,

— Ти б мав ще місяць, щоб виправити його.

Ґеорґ хитає головою.

— Я мав би місяць, аби жалкувати, що не так прожив його.

— Ти міг би продати весь наш товар Гольманові й Клоцу, поїхати в Берлін і прожити там місяць шаленим життям з артистами, художниками та елегантними проститутками.

— Моїх грошей не вистачило б і на вісім днів. Що ж до жінок, то я мав би лише дівчат з бару. Крім того, я більше люблю читати про це. Фантазія не розчаровує. Ну, а ти? Що б ти робив, якби знав, що через чотири тижні помреш?

— Я? — питаю збентежено.

— Еге ж, ти.

Я озираюсь довкола. Сад зелений, залитий гарячим сонячним промінням, грає всіма барвами середини літа, над ним ширяють ластівки, вгорі — бездонна блакить неба, а з вікна напроти витріщився на нас старий Кнопф у картатій сорочці й підтяжках. Він щойно прокинувся з похмілля.

— Мені треба подумати. Так відразу я цього не можу сказати. Зараз я почуваю тільки, що не витримав би, якби вважав, що знаю це напевно.

— Не думай про це багато, а то нам ще доведеться відправити тебе до Верніке. Але не на органі грати.

— Саме так, — кажу я. — Якби ми могли знати про це напевно, то збожеволіли б.

— Ще по кухлю пива? — питає з вікна фрау Кроль. — Є також малиновий компот. Свіжий.

— Врятований! — гукаю я. — Ви мене щойно врятували, шановна пані. Я стрілою мчав до сонця і до Верніке. Слава Богу, все ще на місці! Ніщо не згоріло! Чарівне життя бавиться навколо нас метеликами й мухами; воно не розвіялось попелом, воно тут, воно ще має всі свої закони, навіть ті, які ми йому нав’язали, як чистокровному скакунові збрую. Але все-таки, прошу вас, не давайте до пива малинового компоту! Замість нього дайте краще по шматку гарцького сиру! Добрий день, пане Кнопф! Чудова погода! Що ви думаєте про життя?

Кнопф витріщає на мене очі. Обличчя в нього сіре, під очима — мішки. Хвилину він стоїть нерухомо, потім сердито одмахується і зачиняє вікно.

— Ти нібито хотів йому щось сказати? — питає Ґеорґ.

— Хотів, але скажу аж увечері.

Ми заходимо до Едуарда Кноблоха.

— Глянь, — кажу я і зупиняюсь, ніби наскочив на дерево. — Очевидно, мною життя теж бавиться! Цього й треба було сподіватися!

У тому кутку ресторану, де відвідувачам подають вино, біля столика, на якому стоїть букет лілій, сидить Герда. Вона саме розправляється з величезним шматком печені з козулі.

— Що ти на це скажеш? — звертаюсь я до Ґеорґа. — Чи не пахне, тут зрадою?

— А було що зраджувати? — замість відповіді питає Ґеорґ.

— Ні. Але хіба це не порушення довір’я?

— А було довір’я, щоб його порушувати?

— Кинь корчити з себе Сократа! — відповідаю я. — Хіба ти не бачиш, що Едуард приклав тут свою жирну лапу?

— Це я бачу. Але хто тебе зрадив? Едуард чи Герда?

— Герда! Хто ж іще? Чоловік тут ніколи не винен.

— Жінка теж.

— А хто ж тоді?

— Ти. Хто ж інший?

— Добре тобі говорити. Тебе ніхто не обдурював. Ти сам обдурюєш.

Ґеорґ самовдоволено киває.

— Кохання — справа почуття, а не моралі, — повчає він. — А почуття не знає зради. Воно росте, зникає або міняється — де ж тут зрада? Почуття — не угода. Хіба ти не набридав Герді своєю тугою за Ерною?

— Тільки спочатку. Вона була в «Червоному млині», коли я посварився з Ерною.

— Отож нічого, тепер нарікати. Або відмовся від неї, або дій.

Біля нас звільняється столик. Ми сідаємо. Кельнер Фрайданк забирає посуд.

— Де пан Кноблох? — питаю я.

Фрайданк оглядається.

— Не знаю, він весь час сидів за столиком біля тієї дами.

— От до чого дійшло! Просто й швидко, правда ж? — кажу я Ґе-орґові. — Я — звичайнісінька жертва інфляції. Знову залишаюсь ні з чим. Спочатку втратив Ерну, тепер Герду. Може, мені судилось бути рогоносцем? З тобою такого не трапляється.

— Борись! — заявляє Георґ. — Ще не все втрачено. Іди до Герди.

— Чим мені боротись? Надгробками? Едуард дає їй печеню і присвячує вірші. На якості віршів вона не розуміється, а от на якості їжі — розуміється, та ще й добре. І я, дурень, сам собі викопав яму! Це ж я привів сюди Герду і викликав у неї апетит! В буквальному значенні цього слова!