Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Тоді відмовся від неї, — радить Георґ. — Навіщо боротися? Почуття все одно не можна завоювати.

— Не можна? Чому ж хвилину тому ти радив мені боротися?

— Тому що сьогодні вівторок. А ось і Едуард — у святковому костюмі, з пуп’янком троянди в петельці. Ти загинув.

Помітивши нас, Едуард бентежиться. Він скоса зиркав на Герду і киває нам з поблажливістю переможця.

— Пане Кноблох, — каже Георґ, — хіба вірність не душа честі, як проголосив наш любий фельдмаршал?

— Залежно від обставин, — обережно відповідає Едуард. — Сьогодні на обід кенігсберзькі битки з підливою і Картоплею. Добра страва.

— Хіба може солдат стріляти в спину товаришеві? — незворушно питає знову Георґ. — Брат братові? Поет поетові?

<���— Поети завжди нападають один на одного. Вони цим живуть.

— Вони живуть відвертою боротьбою, а не ударом кинджала в спину, — зауважую я.

Едуард широко посміхається.

— Перемога переможцеві, любий Людвігу, catch as catch сап. Я ж не скаржусь, коли ви приходите з абонементами, які вже й шага не варті.

— Скаржився, — кажу я. — Ще й як!

В цю мить Едуарда відштовхують убік.

— Хлопці, ви тут! — радісно вигукує Герда. — Пообідаємо разом! Я сподівалась, що ви прийдете!

— Ти сидиш там, де подають вино, — єхидно зауважую я, — а ми п’ємо пиво.

— Я теж більше люблю пиво. Я пересяду до вас.

— Ти дозволяєш, Едуарде? — питаю я. — Catch as catch can?

— А чому він має не дозволяти? — каже Герда. — Він же радіє, коли я обідаю з його друзями. Правда ж, Едуарде?

Ця змія зве його вже на ім’я.

— Звичайно, я нічого не маю проти, — белькоче Едуард. — Цілком зрозуміло, я дуже радий…

На-Кноблоха любо глянути — він червоний, розлючений, губи скривлені у злій посмішці.

— Яка в тебе гарна троянда, — кажу я. — Ти залицяєшся до когось? Чи це просто любов до природи?

— В Едуарда дуже розвинене відчуття прекрасного, — зауважує Герда.

— Це в нього є, — погоджуюсь я. — А от чи є в нього пристойний обід? Чи тільки тверді кенігсберзькі битки з несмачною німецькою підливою?

Герда сміється.

— Едуарде, покажи, що ти джентльмен! Дозволь мені запросити твоїх друзів на обід! Вони завжди кажуть, що ти страшенно скупий. Доведи їм, що це не так. Ми маємо…

— Кенігсберзькі битки! — перебиває її Едуард. — Ну гаразд, запроси їх на битки. Я потурбуюсь, щоб якнайкраще приготували…

— …печеню з козулі, — докінчує Герда.

Кноблох сопе, як зіпсована парова машина.

— Це Зовсім не мої друзі, — заявляє він.

— ш»? _.

— Ми твої кревні друзі, як і Валентин, — кажу я. — Ти ж іще не забув нашої останньої розмови в клубі поетів? Чи мені її голосно повторити? У якій формі ти тепер віршуєш?.

— Про що ви говорили? — питає Герда.

— Ні про що, — швидко відповідає Едуард. — Вони обидва ніколи не кажуть жодного слова правди! Блазні, нудні блазні! Нічого не знають про серйозність життя.

— Хотів би я почути, хто, крім грабарів і трунарів, більше знає про серйозність життя, ніж ми, — кажу я. І раптом чую слова, що лунають для мене, як грім з ясного неба:

— Та де там! Ви тільки й знаєте, що про сміховинність смерті, — заявляє Герда. — І тому не можете зрозуміти серйозності життя.

Зовсім спантеличені, ми витріщаємо на неї очі. Це вже, безперечно, Едуардів стиль! Я відчуваю, що борюсь на захопленій ворогом території, однак не складаю ще зброї.

— Від кого це ти набралась такого? — питаю я. — Ти, Сивілло над темним виром скорботи!

Герда сміється.

6 Чорний обеліск

— Ви за кожним життям завжди бачите надгробок. Інші про це так не думають. Едуард, наприклад, — справжній соловей.

Жирне обличчя Едуарда розквітає.

— Ну, то як буде з печенею? — питає, його Герда.

— Та врешті, чом би й не пригостити їх?

Едуард зникає. Я зиркаю на Герду.

— Браво! Чиста робота! Як нам сприймати це?

— Не так, ніби ти мій чоловік, — відповідає вона. — Просто радій, що живеш, і годі.

— А що таке життя?

— Те, що зараз ось трапилося.

— Браво! — каже Ґеорґ. — Щиро дякую за запрошення. Ми справді дуже любимо Едуарда, тільки він нас не розуміє.

— Ти його теж любиш? — питаю я Герду.

Герда регоче.

— Він ще зовсім дитина, — каже вона Георґові. — Ви не можете розтлумачити йому, що не все завжди буде його власністю? Особливо коли він сам нічого не робитиме для цього?

— Я завжди намагаюсь пояснити йому це, — відповідає Ґеорґ. — Але безліч перешкод, які він зве ідеалами, заважає йому зрозуміти мене. Вігі аж тоді стане іншим, коли помітить, що це просто евфемістичний егоїзм.