Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Ти хіба теж ідеш? — питаю я.

— Звичайно! Мушу йти — адже я скарбник клубу! Тільки зараз згадав про це. Обов’язок є обов’язком.

Я сміюсь. Валентин підморгує мені. Він не каже, що теж іде з нами. Едуард радіє, гадаючи, що заощадив пляшку вина. Отже, всі задоволені.

Ми виходимо надвір. Вечір сьогодні чудовий. Ми вирушаємо на Банштрассе, 12. У місті є два будинки розпусти, але цей, що на Бан-штрассе, трохи елегантніший. Він міститься на околиці, у маленькому будиночку, обсадженому тополями. Мені він добре відомий, я провів там частину своєї юності, не здогадуючись, що в ньому відбувається. Ми любили у вільний від уроків час ловити в струмочках і ставках за містом саламандр та рибу, а на луках — метеликів і жуків. Якось, коли спека особливо давалася взнаки, ми, шукаючи, де б напитися лимонаду, потрапили На Банштрассе, 12. Простора зала для відвідувачів була схожа на зали в усіх готелях. Там було прохолодно, і коли ми попросили зельтерської води, нам її подали. За хвилину до зали зайшло кілька жінок у халатах і квітчастих сукнях. Вони спитали, що ми тут робимо і в якому класі вчимося. Ми заплатили за воду, а наступного жаркого дня прийшли знову, цього разу з книжками, які взяли з собою, щоб готувати уроки на вільному повітрі. Привітні жінки й тепер з’явилися в залі і були з нами по-материнському ласкаві. В будинку було прохолодно й затишно, а що в післяобідній час ніхто, крім нас, туди не заходив, то ми залишились у залі и почали готувати уроки, /пінки заглядали нам через плечі і допомагали, наче були нашими вчителями. Вони слідкували, як ми виконуємо письмові завдання, перевіряли табелі, вислуховували те, що нам було задано вивчити напам’ять, і давали шоколад, коли ми готували уроки як слід, а часом і легенького ляпаса, коли ми лінувались. Ми ні про що не мали уяви, бо були ще в тому щасливому віці, коли жінки нічого не значать. Невдовзі дами, що пахли фіалками й трояндами, замінили нам матерів і виховательок: вони знали про всі наші справи, і як тільки ми з’являлись на дверях, нас уже зустрічали кілька богинь у шовкових сукнях та лакованих черевичках і схвильовано питали: «Ну, як там класна робота з географії? Добре чи погано?» Моя мати тоді вже майже весь час лежала в лікарні, тому вийшло так, що частково своє виховання я дістав у верденбрюкському будинку розпусти; можу лиш сказати, що воно було суворіше, ніж те, яке дістав би дома. Ми ходили туди два літа, потім у нас почались екскурсії і стало менше вільного часу; крім того, наша родина переїхала в інший район міста.

Ще раз я відвідав Банштрассе аж у війну — напередодні нашого від’їзду на фронт. Нам ледве минув вісімнадцятий рік, деяким не було й повних вісімнадцяти, і більшість із нас ще не знали, що таке жінка. Однак ми не хотіли загинути, так і не взнавши цього, тому п ятеро з нас вирушили на Банштрассе, відому нам з дитинства. Цього разу там було чимало гостей. Ми замовили собі горілки й пива і, добре випивши для хоробрості, вирішили спробувати щастя. Почав Віллі — найнахабніший серед нас. Він зупинив Фрицці, найпринаднішу з дам.

— Люба, чи не піти б нам?

— А чого ж, — відповіла Фрицці, в диму не розглядівши його як слід. — А гроші в тебе є?

— Більше ніж досить. — Віллі показав свою платню і ті гроші, які мати дала йому, щоб він замовив месу за щасливе повернення з війни.

— Ну добре! Хай живе батьківщина! — досить байдуже сказала Фрицці і глянула в напрямку буфету, де продавалось пиво. — Ходи нагору!

Віллі встав і зняв шапку. Фрицці зупинилась і вражено втупилась у його вогненно-руду чуприну. Волосся було незвичайне — таке руде, що аж пломеніло, і Фрицці навіть після семи років упізнала його.

— Хвилиночку, — сказала вона. — Вас часом не Віллі звати?

— Точно! — засяяв Віллі.

— А це не ти колись готував тут уроки?

— Авжеж я!

— Так… і зараз хочеш іти зі мною в номер?

Віллі весь розцвів у посмішці. В наступну мить він одержав добрячого ляпаса.

— Ох ти ж, порося! — вигукнула Фрицці.'— Ти хочеш зі мною спати? Це ж небачене нахабство!

— Чому? — пробелькотів Віллі. — Всі ж інші тут…

— Усі інші? А яке мені діло до інших? Хіба я перевіряла, як вони вивчали катехізис? Чи писала за них письмові роботи? Чи стежила, щоб вони не застудилися, мерзенний шмаркачу?

— Але ж мені вже сімнадцять з половиною…

— Заткни пельку! Це все одно, якби ти, йолопе, хотів зґвалтувати свою матір! Геть звідси, недоростку!

— Він завтра йде на війну, — втрутився я. — Хіба у вас немає патріотичного почуття?