Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

— Я, напевно, зовсім не ідеальний чоловік, — відповів я, приємно вражений компліментом.

Ми стояли на площадці сходів. Крізь щілину відхилених дверей спальні падала з каміна смуга світла і мерехтіла на бронзовому орнаменті поруччя, на плечах і устах Гелен.

— Ти й не знаєш, хто ти, — прошепотіла вона, поглянувши на мене сяючими очима, що, немов очі змії, не мали білків і блищали, пильно вдивляючись крізь маску. — Якби ти знав, як мало радості дають оті всі донжуани! Наче плаття, яке надягають тільки на один раз. А ти… ти — моє серце…

Може, оті костюми, які ми на себе понадягали, полегшили нам уживання таких слів. Я теж, як і Гелен, надів «доміно». Мені цього не хотілось, але ж і мої речі також змокли за день і тепер сушилися біля каміну. Незвичний одяг і примарне оточення belle époque [43] Прекрасна епоха (франц.). змінили нас і розкрили наші уста для інших, ніж звичайно, слів.

— Ми — мерці, — шепотіла Гелен. — Обоє. Для нас немає вже законів. Ти — мертвий, з паспортом небіжчика, а я сьогодні померла у лікарні. Глянь на нашу одіжі^Немов барвисті і золоті кажани, шугаємо ми в померлому столітті. Його називали прекрасним віком, та воно таким і було з його менуетами, з чарівною красою, з плафонами у стилі рококо — але> в кінці його стояла гільйотина, як вона стоїть скрізь і завжди холодним ранком, після кожного свята, блискуча й невблаганна. А де стоятиме наша, любий?

— Облиш ці балачки, Гелен… — мовив я.

— Вона не стоятиме ніде, — шепотіла Гелен. — Яка ж бо гільйотина для мерців? Вона вже не може нас порубати, бо не можна порубати світло або тінь, але хіба ж не намагались поламати нам руки знову і знову? Тримай мене тут у цих чарах, у цій злотавій пітьмі, то, може, щось та й лишиться з того в нас і освітить нам лиху годину нашого останнього подиху…

— Не говори так, Гелен, — сказав я; мені стало трохи моторошно.

— Згадуй мене завжди такою, як я тепер, — шепотіла вона, не слухаючи мене. — Як знати, що з нами ще буде…

— Ми поїдемо до Америки, а війна колись та скінчиться, — сказав я.

— Я не скаржусь на долю, — відповіла вона, притулившись до мого обличчя. — Та й на що нам скаржитись? Чим би ми стали, якби все було інакше? Посереднім, нудним подружжям, яке б жило посереднім, нудним життям в Оснабрюку, мало б посередні почуття і раз на рік їздило у відпустку…

Я не втримався і розсміявся.

— Можна це розглядати і так…

Того вечора вона була така весела, ніби справляла якесь свято. Взувши золоті черевички, які купила собі в Парижі і вирятувала потім з усіх ситуацій, вона зі свічкою в руці побігла у підвал і принесла ще пляшку вина. Я стояв угорі на сходах і дивився, як вона підіймалась по східцях крізь темряву, дивився на її освітлене, підняте до мене личко на фоні химерних тіней. Я відчував себе щасливим, якщо можна назвати щастям дзеркало, яке відображає кохане обличчя, чисте й прекрасне на фоні численних тіней.

Вогонь у каміні поволі згасав. Гелен заснула серед барвистих костюмів. То була дивна ніч. Лише пізно Вночі я почув гуркіт літаків, від якого стиха брязкотіли дзеркала у стилі рококо.

Чотири дні ми прожили на самоті. А потім я мусив піти до сусіднього села, щоб купити продуктів. Там я почув, що з Бордо мають відплисти два судна.

— А німців там ще нема? — спитав я.

— І нема, і є, — відповіли мені. — Все залежить від того, хто ви такий.

Я розповів про це Гелен. На моє здивування, вона лишилась досить байдужою.

— Судна, Гелен! — говорив я схвильовано. — Можна втекти звідси! До Африки. До Лісабона. Куди-небудь. А звідти вже можна рушати й далі.

— А чому нам не лишитись тут? — заперечувала вона. — У садибі є фрукти, овочі. Я можу варити їжу, поки є дрова. Хліба дістанемо в селі. У нас іще є гроші?

— Трохи є. А в мене ж є ще один малюнок. Я можу продати його в Бордо, от і на дорогу будуть гроші.

— Хто тепер купує малюнки?

— Люди, що хочуть вкласти гроші у якусь цінність.

Вона засміялась.

— Ну, то продай його, та й лишімось тут.

— Якби ж то можна було!..

Вона закохалася в той будинок. З одного боку там був невеличкий парк, а обіч нього — садок і город. Там навіть був ставок і сонячний годинник. Гелен полюбила той дім, а він, здавалося, полюбив її. Дім пасував до неї, як рама до картини, а ми ж уперше опинились не в готелі і не в бараці. Життя у маскарадних костюмах, в атмосфері веселої давнини заронило і в мене якусь чарівну надію; мені часом навіть хотілося вірити в загробне життя — так, ніби в тому замку ми вже відбули першу репетицію такого життя. І я залюбки прожив би отак хоч і декілька сот років…