Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Хазяїн кивнув хлопцеві, що стояв за прилавком.

— Анрі, допоможи панові вийти.

Анрі, засукавши рукава, підійшов до мене.

— Я б на вашому місці хоч трошки подумав, Анрі, — звернувся я до хлопця. — Чи, може, вам не терпиться спробувати, як живеться в німецькому концтаборі?

— Ton gueule! [45] Заткнись! (франц.) — відповів Анрі і замахнувся на мене.

— Стріляйте, сержанте! — різко скрикнув я, дивлячись через голову хлопця.

На цьому Анрі і спіймався. Він озирнувся з піднятими руками, а я в ту мить і пнув його з усієї сили ногою в пах. Він заревів, як бугай, і впав. Хазяїн схопив пляшку і вийшов з-поза прилавку.

Я схопив пляшку «дюбоне», що стояла на оббитому оцинкованим залізом прилавку, розбив її об ріг, а рештки пляшки з гострими зубцями тримав у руці. Хазяїн зупинився. Позад мене дзенькнула ще одна пляшка Я не озирнувся — не можна було спускати з очей хазяїна.

— Це я! — крикнула мені Гелен і заверещала на хазяїна. — Падлюка! Давай сюди речі, інакше я з твоєї пики зроблю відбивну котлету!

Тримаючи у руці розбиту пляшку, Гелен вийшла з-поза мене і, пригнувшись, кинулась на хазяїна. Я вдержав її вільною рукою. Вона, очевидно, схопила пляшку «перно», бо по пивничці рознісся сильний запах анісу. На хазяїна полився потік добірної матроської лайки. Гелен, пригинаючись, намагалася вирвати свою руку з моєї. Хазяїн хутко відступив за прилавок.

— Що тут таке? — спитав з порогу хтось по-німецьки.

Хазяїн вискалив зуби. Гелен обернулася — на порозі стояв справжній німецький унтер-офіцер, — такий самий, якого я оце допіру вигадав, обдурюючи Анрі.

— Його поранено? — спитав унтер-офіцер, вказуючи на Анрі, що скорчився на долівці, підтягнувши коліна і затиснувши кулаки поміж ногами.

— Оцю свиню? — промовила Гелен по-німецькому. — Та хіба ж це кров? Це ж «дюбоне»!

— Ви німці? — запитав унтер-офіцер.

— Так, — відповів я. — Нас тут обікрали.

— У вас є документи?

Хазяїн знову оскалився; він, очевидно, трохи розумів по-німецьки.

— Та звичайно ж, — фиркнула Гелен. — А вас я попрошу допомогти нам! — Вона підняла над головою свій паспорт. — Я сестра обершіурмбанфюрера Юргенса. Ось, дивіться! — вона вказала на запис у паспорті. — Ми живемо у замку… — вона вигадала назву, якої я ніколи й не чув, — і приїхали до Бордо на один день. Свої речі залишили ось у цього злодія. А він тепер твердить, ніби їх і не бачив. Прошу, допоможіть нам!

Вона знову поривалась до хазяїна.

— Це правда? — спитав його унтер-офіцер.

— Звісно, що правда! Німецька жінка ніколи не бреше! — процитувала Гелен один з ідіотських афоризмів «третього райху».

— А ви хто такий? — спитав унтер-офіцер мене.

— Шофер, — пояснив я, обсмикуючи свій костюм монтера.

— Ану віддавай! — гримнув унтер-офіцер на хазяїна.

Той перестав скалити зуби.

— Чи, може, хочете, щоб ми закрили вашу крамничку? — запитав унтер-офіцер.

Гелен з великою насолодою переклала це хазяїнові, додавши від себе низку «падлюк» і «брудних іноземців». Останній вираз викликав у мене особливе захоплення — тільки той, кого часто самого називали «брудним іноземцем», міг повністю відчути насолоду, коли при ньому так називали француза у його власній країні.

— Анрі! — гримнув хазяїн. — Куди ти подів речі? Я нічого не знаю, — звернувся він до унтер-офіцера, — це, напевно, хлопець накоїв.

— Бреше, — додала Гелен, переклавши слова хазяїна. — Він тільки звертає на цього бовдура. Ану давай речі, — знову звернулась вона до хазяїна. — І негайно! Інакше приведем гестапо!

Хазяїн дав Анрі стусана. Той вислизнув із залу.

— Вибачте, — сказав хазяїн, звертаючись до унтер-офіцера. — Сталося непорозуміння. Може, вип’єте чарочку?

— Коньяку, — підказала Гелен. — І то найліпшого!

Хазяїн поставив на прилавок чарку. Гелен сердито глипнула на нього. Тоді він поставив ще дві.

— Ви. — смілива жінка! — зауважив унтер-офіцер.

— Німецька жінка не боїться нічого, — відповіла Гелен цитатою з нацистського ідеологічного багажу й відкинула геть розбиту пляшку з-під «перно».

— На якій машині ви їздите? — спитав мене унтер-офіцер.

Я спокійно глянув у його простодушні сірі очі.

— На «мерседесі», зрозуміла річ. Улюблена марка фюрера!

Він кивнув.

— Тут гарно, правда ж? Не так, звичайно, як удома, а втім гарно, адже так?

— Дуже гарно. Не так, як удома, це ясно.

Ми випили. Коньяк був добрячий. Анрі виніс наші речі і поклав їх на стілець. Я перевірив рюкзак. Усе було на місці.