Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Та проте мені не йшла з голови думка про кораблі в Бордо. Мені здавалося неймовірним, щоб вони Могли вийти з порту, коли місто частково окуповане, — але ж то був дивний період між війною і миром. Франція підписала угоду про перемир’я, проте ще не уклала миру, вона нібито була поділена на окуповану і вільну зони, але не мала сили, щоб захищати підписані згоди; до того ж там перебрали німецька армія і гестапо, а вони не завжди діяли в контакті.

28 Чорний обеліск

— Я мушу все це розвідати, — заявив я Гелен. — Побудь тут, а я спробую дістатись до Бордо.

Гелен похитала головою:

— Одна я тут не лишусь. Я поїду з тобою.

Я розумів її. Там уже не було безпечних і небезпечних зон. Можна було вийти живим з головної штаб-квартири ворога, а десь на віддаленому острові потрапити до рук агентів гестапо — всі колишні масштаби змістилися.

Ми добралися до Бордо у той випадковий спосіб, який вам, очевидно, відомий, — вів далі Шварц. — Коли потім про це згадуєш, то не можеш зрозуміти, як же воно так вийшло. Ми добирались і пішки, і на грузовику, а частину шляху навіть проїхали верхи на ширококру-пих, добродушних селянських коняках, яких наймит вів продавати.

У Бордо було вже німецьке військо. Місто не вважалось окупованим, але військо там було. Це приголомшило людей; кожної хвилини можна було чекати арешту. Щоб не привертати до себе уваги, Гелен надягла досить скромний костюм; правда, крім вечірньої сукні, пари штанів і двох светрів, у неї і так майже нічого з одягу не було. Я носив спецівку монтера, а ще один костюм був у мене в рюкзаку.

Свої речі ми лишили в одній пивничці, бо скрізь багаж впадав у вічі, дарма що багато французів ходило по місту з чемоданами.

— Підемо до бюро подорожей, розпитаємо про ті кораблі, — запропонував я Гелен. Знайомих у місті ми не мали.

Таке бюро й справді ще існувало. У вітринах там висіли старі плакати: «Проведіть осінь у Лісабоні», «Алжир — перлина Африки», «Канікули у Флориді», «Сонячна Гренада». Плакати здебільшого були збляклі, але реклами про Лісабон і Гренаду ще сяяли яскравими барвами.

Нам не довелося ждати, поки просунемось у черзі до віконечка. Про все поінформував нас один чотирнадцятилітній «знавець». Чутки про судна ходять уже кілька тижнів, але вони безпідставні, пояснив він. Ще задовго перед окупацією сюди заходило одне англійське судно, щоб забрати поляків та тих емігрантів, які зголосилися до польського легіону — військової частини з добровольців, що формувалася в Англії. А тепер не відпливе жодне судно.

Я спитав, чого ж тоді у приміщенні повно людей, чого їм треба.

— Здебільшого того ж, чого й вам, — відповів хлопець.

— А ви що тут робите? — запитав я його.

— Я вже й не надіюсь виїхати, — відповів він. — Заробляю собі тут на хліб — я й перекладач, і порадник, і фахівець по візах, і експерт у житлових справах…

Мене це не здивувало. Від нужди дозрівають передчасно, а сентименти чи якісь упередження не бентежать юність. Ми зайшли до кафе, і той експерт ознайомив мене з ситуацією. Можливо, що військо виведуть із міста; проте в Бордо мало надій дістати дозвіл на перебування, а щодо віз, то й зовсім кепсько. В даний момент у Байонні становище щодо іспанських віз сприятливе, але там зібралось забагато людей. Найліпше у Марселі, тільки туди далека дорога. Та вона нікого з нас потім не минула. І вас теж? — спитав Шварц.

— Авжеж, — докинув я. — То була дорога на Голгофу.

Шварц кивнув.

— Зрозуміла річ, я спробував на цій дорозі звернутись до американського консульства. Але у Гелен був чинний німецький паспорт нацистських часів — як же ми могли довести, що нам загрожує смертельна небезпека? Переляканим безпаспортним євреям, що облягали двері консульства, здавалося, загрожувала більша небезпека, ніж нам. Наші паспорти — навіть паспорт небіжчика Шварца — свідчили проти нас.

Ми вирішили повернутись до нашого маленького замку. По дорозі нас двічі затримували жандарми; обидва рази я скористався станом депресії в країні — нагримав на жандармів, ткнув їм під ніс наші паспорти і, назвавши себе австрійським німцем, послався на військову адміністрацію. Гелен сміялася, все це їй видавалось комічним. Цією тактикою я вперше скористався, коли вимагав повернути наші речі у пивничці в Бордо. Хазяїн заявив, ніби не одержував від нас ніякого багажу.

— Як хочете, то кличте поліцію, — сказав він, посміхаючись, і підморгнув мені. — Та ви ж, певно, не схочете!..

— А мені й не треба поліції, — відповів я. — Давайте-но сюди речі!