Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Можна було потрапити до рук німецьких патрулів або французьких жандармів — на це я мусив зважати. Але віднині мені треба було завжди зважати на це.

Мені пощастило дістатися до самого префекта. Назвавшись німецьким техніком, що має довідатись про спорудження електролінії для військових потреб, я задурив голову і жандармові, і писареві. Я вже знав з досвіду, що коли вдієш щось несподіване, то часом і проскочиш. Як біженця, жандарм зараз же мене б арештував. На таких людей треба гримнути — на це вони реагують якнайліпше.

Префектові я сказав правду. Спершу він хотів мене вигнати. Але потім його розвеселило моє нахабство. Він почастував мене сигаретою і сказав, щоб я забирався геть до дідька, а він, мовляв, зробить вигляд, ніби мене й не бачив. Хвилин через десять він пояснив мені, що нічим не може допомогти, бо у німців, очевидно, є списки, і якщо когось не стане, то німці притягнуть його до відповідальності. А він не хоче гинути в німецькому концтаборі.

— Пане префект, — заговорив я, — я знаю, що ви захистили в’язнів. І знаю, що у своїх наказах ви маєте бути послідовним. Але ми з вами знаємо і те, що у Франції панує хаос після поразки, що сьогоднішні накази можуть завтра стати ганьбою, і якщо розгубленість виллється у безглузду жорстокість, то колись пізніше навряд чи можна буде знайти цьому виправдання. Навіщо вам проти своєї ж волі тримати людей у клітці з колючого дроту, поки їх заберуть до катівень та душогубок? Можливо, поки Франція ще оборонялась, ще існувала якась видимість права заганяти іноземців до таборів для інтернованих, незалежно від того, були вони за чи проти агресорів. Але ж війна давно скінчилась, а кілька днів тому переможці забрали своїх прибічників. Ті, що лишились у таборі, це жертви, які день у день завмирають від страху, що їх заберуть на смерть. Мені слід було б просити вас за всіх, а я прошу тільки за одну з них. Якщо ви боїтеся списків, то запишіть, ніби моя дружина втекла, вмерла або вчинила самогубство, — тоді ви ні за що не відповідатимете!

Він довго мовчки дивився на мене. А тоді сказав:

— Зайдіть до мене завтра…

— Не знаю, до чиїхірук я можу потрапити завтра, — сказав я. — Зробіть це сьогодні.

— Приходьте за дві години.

— Я чекатиму біля ваших дверей. Це — найбезпечніше місце з усіх, що я знаю.

— Оце так любовна історія! — мовив він, раптом посміхнувшись. — Ви одружені, а змушені жити, як неодружені. Частіше буває навпаки.

Я полегшено зітхнув.

За годину префект покликав мене до себе.

— Я розмовляв по телефону з управлінням табору, — сказав він. — Це правда, що про вашу жінку питали. Ми пристанемо на вашу пропозицію і запишемо, що вона померла. Тоді вам дадуть спокій. І нам теж.

Я кивнув. Мене раптом охопив якийсь дивовижний страх, що аж мороз пробіг поза шкірою, — мабуть від забобону, ніби не можна спокушати свою долю. Але ж хіба я сам не вмер уже давно, хіба не проживав я з документом померлого?

— До завтра все владнаємо, — сказав префект.

— Зробіть це сьогодні, — наполягав я. — Одного разу я два роки просидів у таборі тільки через те, що втік на один день пізніше.

Нараз у мене зовсім не стало сил. Префект, безперечно, це помітив. Я відчув, що блідну і от-от знепритомнію. Він звелів принести коньяку.

— Кави! — простогнав я і впав на стілець. В очах у мене сірими й фіолетовими тінями закружляла кімната. «Треба кріпитись, — подумав я, відчуваючи, як зашуміло у мене у вухах. — Гелен — вільна, ми повинні вибратися геть звідси».

Крізь шум у вухах і мерехтіння в очах я бачив якесь обличчя, чув якийсь голос, лайку, спочатку невиразно, а далі чіткіше. Я намагався збагнути, що то за обличчя і чий то голос, аж нарешті розібрав:

— Ви думаєте, що це мені приємно, га? На дідька лисого мені все це потрібне?! Я вам не тюремник, я — порядна людина, до дідька все і всіх… Нехай би всі забирались під три чорти, всі!

Той голос затих, і я не знаю, чи він справді так лунав, чи тільки так гучно відбивався в моїх вухах. Принесли каву. Похитуючись, я вийшов і присів на якийсь ослін. Згодом хтось підійшов до мене і сказав, щоб я почекав. Та я й так нікуди б не пішов.

Трохи пізніше вийшов префект і сказав мені, що все в порядку. Мені здавалося, що моя непритомність допомогла тут не менш, ніж усе, що я йому розповів.

— Вам полегшало? — запитав чиновник. — Не треба мене так боятись. Адже я тільки маленький провінціальний префект у Франції.

— Це більше, ніж сам Господь Бог, — заперечив я голосом, у якому бриніло щастя. — Бог дав мені тільки досить невиразний дозвіл на перебування на землі, який мені ні до чого. А що мені справді потрібно — це дозвіл на перебування ось тут, у цій окрузі, і ніхто, крім вас, пане префекте, такого дозволу дати не може.