Еріх Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

Via Doloris виникла на початку війни. Коли німецьке військо вдерлося у Бельгію і прорвало лінію Мажино, почалася велика втеча; у самий розпал літа, переслідувані пікіруючими бомбардувальниками, люди посувалися на південь — спочатку на машинах, навантажених домашнім начинням та ліжками; далі всіляким транспортом — велосипедами, підводами, тачками, що їх тягли самі люди, дитячими візочками, і нарешті посунули нескінченні лави пішоходів. Почали тікати у південному напрямку й емігранти. Саме у той час виникли придорожні газети: на мурах будинків, на сільських хатах, на перехрестях люди, шукаючи одне одного, писали вугіллям, крейдою або фарбою імена, просили допомоги. Емігранти, що вже протягом років і перед тим були біженцями й ховалися від поліції, мали опріч того ще й сітку «опорних пунктів» — від Ніцци до Неаполя і від Парижа до Цюриха. Опорні пункти — то були люди, що там жили; вони передавали вісті, адреси, давали поради; часом у них можна було й переночувати. Саме за допомогою таких людей чоловік, про якого розповідав Шварц, знайшов свою жінку й дитину. А інакше це було б не легше, ніж знайти голку в копі сіна, як каже приказка.

— «Якщо ми лишимося тут, нас розлучать знову, заявив мені той чоловік, — розповідав далі Шварц. — Це — табір для жінок. Нас привезли сюди всіх разом, але тільки на декілька днів. Мене вже попередили, що переведуть в інше місце, у чоловічий табір. Ми б цього не пережили». Він, мовляв, уже все обміркував, і так буде краще. Тікати вони б не наважились, бо вже пробували раз, але мало не померли з голоду. А тепер дитина хворіє, жінка — виснажена, та й сам він висотаний вкрай. Краще вже, мовляв, поїхати добровільно, бо ми все одно що бидло у загороді коло бойні — нас забиратимуть залежно від потреб і настрою. «Чому нас не відпустили, коли ще можна було виїхати?» — сказав наприкінці той лагідний худорлявий чоловічок з маленькими чорними вусиками на тонкому обличчі.

Ніхто не міг би дати йому на це відповіді. Хоч нас і хотіли позбутись, а проте й не випускали — на фоні катастрофи цілої нації то був незначний парадокс, на який майже не звертали уваги ті, хто міг би все змінити.

Наступного дня надвечір два грузовики виїхали на гору до табору. У ту ж мить я побачив, як із десяток жінок, допомагаючи одна одній, пролізли крізь дротяну огорожу й розсипалися по лісу. Я не показувався з лісу, аж поки не помітив Гелен.

— Нас попередили з префектури, — сказала вона. — Приїхали німці забирати тих, які хочуть повернутись додому. Невідомо, чим усе це скінчиться, тому нам дозволили сховатися в лісі, поки німці не поїдуть звідси.

Уперше я бачив Гелен удень, якщо не рахувати тієї короткої зустрічі на дорозі. Її довгі ноги і обличчя були засмаглі, проте вона дуже схудла. Очі видавалися надміру великими і блискучими, а обличчя — надто вузьким.

— Ти віддаєш мені свої харчі, а сама голодуєш, — сказав я Гелен.

— У мене є що їсти, — відповіла вона. — Про це дбають. Ось, — вона сунула руку в кишеню, — тут є навіть плитка шоколаду. Учора можна було купити консерви un pâté de un foie [41] Паштет із печінки (франц.). , сардини. Щоправда, хліба не було.

— А той чоловік, з яким я розмовляв, їде? — спитав я.

— їде…

Обличчя Гелен здригнулося.

— Я не поїду ніколи, — заговорила вона. — Ніколи! Ти ж мені обіцяв! — Я не хочу, щоб мене схопили!

— Тебе не схоплять.

За годину грузовики поїхали назад. Жінки в них співали. Вітер доносив звуки гімна аж до нас: «Німеччина, Німеччина над усе!»

Тої ночі я віддав Гелен половину отрути, яку роздобув ще у Ле-Верне.

Наступного дня Гелен стало відомо, що Ґеорґ дізнався, де вона.

— Хто це тобі сказав? — запитав я.

— Одна поінформована людина.

— Хто саме?

— Табірний лікар.

— Звідки він це знає?

— Йому сказали в комендатурі. Туди прийшов запит.

— А він сказав, що ти маєш робити?

— Декілька днів він може переховувати мене у бараці для хворих. Але недовго.

— Значить, тобі треба тікати з табору. Хто попередив учора тих із вас, кому загрожує небезпека, щоб вони сховалися в лісі?

— Префект.,

— Гаразд, — сказав я. — Постарайся забрати свій паспорт і дістати посвідку про звільнення звідси. Може б, цей лікар тобі якось допоміг? А як ні, то тікатимемо. Приготуй усе, що треба взяти з собою! Нікому нічого не кажи. Нікому! Я спробую поговорити з префектом. Він, здається, схожий на людину.

— Не роби цього! Не йди на такий риск. Ради Бога, будь обережний!

Ранком я почистив, як міг, свій костюм монтера і вийшов з лісу.