Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Ми з вами товариші чи ні?

Від несподіванки Віллі закашлявся.

— Чорт забирай, а ми вам про що весь час говоримо, боягузи нещасні! — огризається Віллі. — Хто перший напав на пораненого?

Унтер-офіцер вражений.

— Це правда, хлопці? — запитує він своїх.

— Він відмовився зняти погони, — відповідає йому хтось.

Унтер-офіцер розлючено махає рукою і знову повертається до нас:

— Вони не повинні були цього робити. Але ви, здається, навіть не знаєте, що в нас тут відбувається. Звідки ви?

— З фронту. Звідки ще? — хмикає Віллі.

— А куди йдете?

— Туди, де ви просиділи всю війну, — додому.

— Друже, — каже унтер-офіцер, піднімаючи свій порожній рукав, — це я не вдома втратив.

— Тим ганебніше тобі дружити з цими олов’яними солдатиками, — байдуже відгукується Віллі.

Унтер-офіцер підходить ближче.

— У нас революція, — твердо заявляє він, — і хто не з нами, той проти нас.

Віллі сміється:

— Хороша революція, єдина мета якої — зривати погони! Якщо це все, чого ви домагаєтеся… — Віллі презирливо спльовує.

— Ні, далеко не все! — каже однорукий і швидко підходить до Віллі впритул. — Ми вимагаємо: кінець війни, кінець цькування, край убивствам! Ми більше не хочемо бути військовими машинами! Ми знову хочемо стати людьми!

Віллі опускає руку з гранатою.

— Тоді це був логічний початок, — каже він, показуючи на розтерзану пов’язку Людвіґа. Потім робить два стрибки й опиняється біля нападників. — Марш по домівках, молокососи! — гаркає він услід відступаючому загону. — Ви хочете стати людьми? Але ж ви навіть ще не солдати. Страшно дивитися, як ви гвинтівку тримаєте. Ось-ось руки собі переламаєте.

Натовп розсіюється. Віллі повертається і на весь свій величезний зріст випростується перед унтер-офіцером.

— Так, а тепер я скажу дещо й тобі. Ми теж по горло ситі всією цією мерзотою. Треба покласти край — це ясно. Але тільки не таким чином. Якщо ми вирішимо щось робити, то тільки з власної волі, а командувати собою поки ще нікому не дамо! Ну, а тепер розплющ очі як слід! — Двома рухами він зриває з себе погони: — Я роблю це тому, що я так хочу, а не тому, що ви мені звеліли! Це моя особиста справа. Ну, а він, — Віллі показує на Людвіґа, — наш лейтенант, погони на ньому залишаться, і горе тому, хто скаже хоч одне криве слово з цього приводу.

Однорукий киває. На його обличчі вимальовується хвилювання.

— Адже я теж був на фронті, — із зусиллям говорить він. — Я знаю, чим це пахне. Ось… — хвилюючись, він простягає свій обрубок. — Двадцята піхотна дивізія. Верден.

— Ми теж там воювали, — лаконічно відповідає Віллі. — Ну, значить, прощавай!

Він надягає ранець і піднімає гвинтівку. Ми рушаємо в дорогу. Коли Людвіґ проходить повз унтер-офіцера з червоною нарукавною пов’язкою, той бере під козирок, і нам ясно, що він хоче цим сказати: віддаю честь не мундиру й не війні, а товаришеві — фронтовику.

Віллі живе найближче. Розчулено киває він у бік маленького будиночка:

— Привіт тобі, стара руїно! Час уже і в запас, на відпочинок!

Ми зупиняємося, збираючись прощатися. Але Віллі протестує.

— Спершу відпровадимо додому Людвіґа, — заявляє він войовничо. — Картопляний салат і матусині нотації від мене не втечуть.

Дорогою ми ще раз зупиняємося і намагаємося відчистити одяг, не хочеться, аби домашні бачили, що ми билися. Я витираю Людвіґу обличчя, перемотую йому пов’язку так, щоб приховати вимазані кров’ю місця, а то мати його може злякатися. Потім йому однаково* доведеться піти в лазарет.

Без нових перешкод доводимо Людвіґа до будинку. Вигляд у нього все ще не надто здоровий.

— Плюнь на всю цю історію, — кажу я і простягаю йому руку.

Віллі обіймає його своєю величезною лапою за плечі:

— З усіма може трапитися, старий. Якби не твоя рана, ти б зробив із них гуляш.

Людвіґ, мовчки кивнувши нам, відчиняє вхідні двері. Ми чекаємо, поки він піднімається сходами. Він уже майже нагорі, коли раптом Віллі вигукує:

— Іншим разом, Людвіґу, бий відразу ногою, — напучує він, задерши голову догори, — копай ногами й нізащо не підпускай до себе! — І, задоволений, спостерігає, як зачиняються двері.

— Дорого б я дав, щоб довідатися, чому він такий пригнічений останнім часом, — кажу я.

Віллі чухає потилицю.

— Усе через пронос, — відповідає Віллі. — Інакше він би… Пам’ятаєш, як він збив танк під Біксшотом? Один! А це непросто, брате!

Віллі поправляє наплічник на спині:

— Ну, Ернсте, бувай здоровий! Піду подивлюся, як жилося сімейству Гомеєр останні півроку. Я думаю, десь годину всі будуть зворушені, а потім почнеться педагогіка. Моя матуся — о брате! З неї вийшов би справжній фельдфебель! У старенької золоте серце, хоч і в гранітній оправі!