Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Востаннє ми шикуємося на подвір’ї казарми. Дехто з нашої роти живе поблизу. Цих відпускають. Решті пропонується на свій страх і ризик добиратися далі. Потяги ходять настільки нерегулярно, що групами нас перевозити не можуть. Настав час розлучатися.

Просторий сірий двір занадто великий для нас. Його замітає похмурий листопадовий вітер, що пахне розлукою і смертю. Ми вишикувалися між їдальнею і будкою вартового. Більше місця нам не потрібно. Широкий порожній простір будить важкі спогади. Там, у глибині, невидимі, стоять численні ряди мерців.

Геель обходить роту. За ним безшелесним строєм ідуть тіні його попередників. Першим — Бертінк, з його горла струменить кров, у нього відірване підборіддя і сумні очі; півтора року він був ротним командиром, учитель, одружений, четверо дітей; за ним — Мьоллер, із зеленим землистим обличчям, дев’ятнадцять років, отруєний газами через три дні після того як прийняв командування; наступний — Редеккер, лісничий, через два тижні після Мьоллера підірвався на снаряді й був живцем заритий у землю. А там — уже блідіші, віддаленіші, Бюттнер, капітан, убитий під час атаки пострілом у серце з кулемета; ще далі — майже безіменні примари, настільки вони вже далекі — усі решта: сім ротних командирів за два роки. І понад п’ятсот солдатів. У дворі казарми стоять тридцять двоє.

Геель намагається сказати на прощання кілька слів. Але у нього нічого не виходить, і він замовкає. Немає у людській мові слів, які були б варті того, аби прозвучати в цьому напівпорожньому дворі казарми, де мовчки стоять поріділі ряди уцілілих солдатів, згадують полеглих товаришів і мерзнуть у своїх подертих і стоптаних чоботях.

Геель обходить всіх по черзі й кожному потискає руку. Підійшовши до Макса Вайля, він, підібгавши губи, каже:

— Ну от, Вайлю, ви й дочекалися свого часу.

— Що ж, він не буде таким кривавим, — спокійно відповідає Макс.

— І не таким героїчним, — додає Геель.

— Це не найважливіше в житті, — каже Вайль.

— Але найпрекрасніше, — відповідає Геель. — Бо що ж тоді ще буває прекрасним?

Вайль хвилину мовчить. Потім каже:

— Те, що сьогодні, можливо, звучить дико: добро й любов. У цьому теж є свій героїзм, пане обер-лейтенанте.

— Ні, — швидко відповідає Геель, наче він уже не раз про це думав, і чоло його натужно морщиться. — Ні, тут одне тільки мучеництво, а це зовсім інше. Героїзм починається там, де розум не дає собі ради: коли життя більше не цінуєш надто високо. Героїзм тримається на безглуздості, сп’янінні, на ризиках — запам’ятайте це. Але не на роздумах. Роздуми — це ваша стихія. «Чому? Навіщо? Для чого?» Хто ставить такі питання, той нічого не знає про героїзм.

Він говорить із таким запалом, ніби намагається переконати самого себе. Його висохле обличчя нервово сіпається. За кілька днів він якось відразу постарів, став буркотуном. Але так само швидко змінився і Вайль: раніше він тримався непомітно, і у нас ніхто його не розумів, а тепер він відразу висунувся і день у день тримається все рішучіше. Ніхто й не припускав, що він уміє так говорити. Що більше нервується Геель, то спокійнішим стає Макс. Тихо, але твердо він вимовляє:

— Платити стражданнями мільйонів за героїзм небагатьох — занадто дорога ціна.

— Занадто дорога… ціна… платити… Ось ваші слова. Подивимося, чого ви досягнете з ними.

Вайль оглядає солдатську куртку, яку все ще не зняв Геель:

— А чого ви домоглися своїми?

Геель червоніє.

— Спогадів, — кидає він різко. — Хоча б спогадів про такі речі, які за гроші не купиш.

Вайль замовкає.

— Так! Спогадів! — каже він, обводячи поглядом порожній двір і наші поріділі ряди. — І страшної відповідальності.

Ми мало що зрозуміли з усієї цієї розмови. Нам холодно, і ми не дуже схильні до розмов. Словами світ не зміниш.

Наші ряди розпадаються. Починається прощання. Мій сусід Мюллер поправляє ранець на плечах, затискає під пахвою вузлик з продуктами й простягає мені руку:

— Ну, прощавай, Ернсте!

— Прощавай, Феліксе.

Він іде далі й прощається з Віллі, Альбертом, Козоле.

Підходить Герхардт Поль, наш ротний заспівувач. Під час походів він завжди співав партію верхнього тенора. Його смагляве обличчя з великою бородавкою виглядає розчулено: він щойно попрощався з Карлом Брьоґером, своїм незмінним партнером для гри у скат. Прощання виявилося нелегким.

— Прощавай, Ернсте!

— Прощавай, Герхардте!

Він пішов.

Ведекамп простягає мені руку. Він у нас майстрував хрести для братських могил.