Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Поступово їхні голоси стають дедалі слабкішими. Повільно бредемо ми дорогами. Ми обвішані купою речей: хочеться і додому дещо принести. Хмари заволокли небо. Надвечір сонце проривається крізь них, і берізки, вже майже безлисті, віддзеркалюються у придорожніх калюжах. Легкий блакитний серпанок повис у гіллі.

Увесь час, поки я крокую, опустивши голову, з ранцем на плечах, бачу, як у чистих дощових калюжах з обох боків від дороги віддзеркалюються світлі шовкові дерева, і це відображення у випадковому дзеркалі яскравіше за дійсність. Ось лежить, обрамлений темною землею, шматок неба з деревами, а за ним — глибина й чистота, аж мене раптом охоплює хвилювання. Уперше за довгий час я знову відчуваю красу, ось це відображення в дощовій калюжі просто красиве, красиве й чисте — і від хвилювання в мене частіше б'ється серце, на мить я забуваю про все на світі та вперше по-справжньому відчуваю — мир; бачу — мир; відчуваю всіма фібрами душі — мир! З мене ніби звалюється тягар, який досі гнітив мене; і щось невідоме, нове з'являється натомість — чайка, біла чайка, мир, тремтливий горизонт, тремтливе очікування, перший погляд, передчуття, надія, щось розростається і наближається — мир!

Я здригаюся й озираюся — там, позаду, на ношах, усе ще лежать мої товариші і продовжують волати про допомогу. Настав мир, а вони все одно повинні померти. Але я тремчу від радості й не соромлюся цього. Дивно, дуже дивно.

Можливо, війни трапляються знову та знову лише тому, що одні ніколи не можуть до кінця відчути страждання інших.

Пополудні ми сидимо в саду якоїсь пивоварні. Командир нашої роти, обер-лейтенант Геель, виходить із фабричної контори та збирає нас. Є наказ обрати уповноважених від солдатів. Ми вражені. Ніколи нічого подібного не бувало.

У саду з'являється Макс Вайль. Він розмахує газетою і кричить:

— У Берліні революція!

Геель обертається.

— Дурниці, — говорить він різко. — У Берліні просто заворушення.

Але Вайль ще не договорив:

— Кайзер утік до Голландії.

Ми дивимося на нього, широко розплющивши очі. Вайль, здається, здурів. Геель червоніє і кричить:

— Брешеш, негіднику!

Вайль простягає йому газету. Геель мне її та розлючено дивиться на Вайля. Він ненавидить його, бо Вайль — єврей, спокійний і врівноважений чоловік, який вічно сидить де-небудь у кутку, схилившись над книгою, а сам Геель любить помахати кулаками.

— Усе це дурниці! — сичить він, вирячившись на Вайля так, немов хоче проковтнути його.

Макс розстібає куртку й дістає з нагрудної кишені другу газету — екстрений випуск. Геель кидає оком на текст, вириває папір із рук Вайля, рве на дрібні шматочки і йде до себе. Вайль підбирає шматки, складає їх і читає нам останні новини. Ми сидимо як очманілі. Ніхто нічого не розуміє.

— Пишуть, що він хотів уникнути громадянської війни, — каже Вайль.

— Дурниця! — вигукує Козоле. — Посміли б ми раніше навіть вимовити таке. Ех, чорт! За кого тільки кров проливали?!

— Юпп, ущипни мене; може, мені все це сниться, — похитуючи головою, каже Бетке. Юпп киває. — Отже, — продовжує Бетке, — це правда. Але я однаково нічого не розумію. Якби хто-небудь із нас зробив таке, його відразу б розстріляли.

— Про Весслінґа та Шрьодера краще не думати, — каже Козоле, стискаючи кулаки, — по-іншому мене просто розірве від люті. Як згадаю цього Шрьодера — пташеня жовтороте, ще зовсім дитина — а його розплющило в пляцок. А тепер той, за кого він помирав, просто втік! Виродок проклятий! — Він стукає каблуком по пивній бочці.

Віллі Гомеєр зневажливо махає рукою.

— Поговоримо краще про щось інше, — пропонує він. — Ця людина для мене більше не існує.

Вайль повідомляє, що в багатьох ротах утворено ради солдатських депутатів. Офіцерам більше не підкоряються, з них зривають погони.

Він пропонує утворити в нас таку саму раду, але не знаходить підтримки. Ми не хочемо нічого більше організовувати. Ми хочемо додому. А додому ми потрапимо й так.

Врешті-решт ми все-таки обираємо трьох уповноважених: Адольфа Бетке, Макса Вайля і Людвіґа Бреєра.

Вайль вимагає, щоб Людвіґ зняв погони.

— У тебе не всі вдома, — втомлено каже Людвіґ і пальцем стукає собі по лобі.

Бетке відсуває Вайля убік.

— Людвіґ — свій хлопець, — коротко говорить він.

Бреєр прийшов у нашу частину добровольцем і вже на фронті став лейтенантом. Він звертається на «ти» не тільки до нас — до Троске, Гомеєра, Брьоґера й до мене (це зрозуміло, ми ж колишні однокласники), а й до старших солдатів, коли поблизу немає нікого з офіцерів. І за це його дуже поважають.