Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Нараз у Кача в горлі щось заклекотіло, обличчя в нього стає жовто-зелене.

— Ходімо далі, — каже він, затинаючись.

Я схоплююсь, палаючи бажанням йому допомогти, знову беру його собі на спину й біжу, як біжать на великі відстані — не поспішаючи, помірно, щоб не трясти йому поранену ногу.

У горлянці в мене пересохло, в очах мерехтить щось червоне й чорне, я зціплюю зуби й, немилосердно зашпортуючись, нарешті добігаю до санчастини.

Коліна мені підгинаються, але я маю ще сили впасти набік так, аби Кач зсунувся на здорову ногу. Через кілька хвилин я поволі підводжуся. Руки й ноги в мене ще сильно тремтять, я ледве знаходжу свою флягу, щоб відсьорбнути трохи чаю тремкими губами. Тая всміхаюся — Кач урятований.

Трохи перегодом я починаю розрізняти чиїсь голоси. Неясні уривки розмови застрягають мені у вухах.

— Ти міг би поберегти свої сили й цього не робити, — каже мені санітар.

Я дивлюся на нього, нічого не розуміючи.

Він показує на Кача:

— Адже він помер.

Я не можу збагнути його слів.

— Його поранено в гомілку, — кажу я.

Санітар зупиняється:

— І сюди теж.

Я обертаюсь. Мені ще темно в очах, піт знову зрошує мені обличчя й заливає очі. Витираю його й дивлюсь на Кача. Він лежить нерухомо.

— Він зомлів, — швидко кажу я.

Санітар тихенько свистить.

— Та я краще знаю. Він помер. Закладаюсь на що хочеш.

Я хитаю головою:

— Не може бути. Ще десять хвилин тому я з ним розмовляв. Він зомлів.

Руки в Кача теплі, я беру його за плечі, щоб розтерти його чаєм. І нараз відчуваю, що пальці в мене мокрі. Я витягаю руку в нього з-під голови й бачу, що вона вся в крові. Санітар знову свистить крізь зуби:

— От бачиш…

Певне, дорогою, поки ми йшли, Качеві в голову влучила снарядна скалка, а я і не завважив. Зосталася невеличка дірочка, мабуть, скалка була зовсім маленька, не знати, звідки вона сюди й заблукала. Але цього виявилося досить. Кач помер.

Я поволі підводжусь.

— Хочеш забрати його військову книжку та речі? — питає в мене санітар.

Я киваю, і він дає їх мені. Санітар дивується:

— Ви ж не родичі?

Ні, ми не родичі. Ні, ми не родичі.

Невже я йду? Невже в мене є ноги? Я підводжу очі, оббігаю ними навкруг і сам кручуся за ними по колу, по колу, поки не зупинюсь. Усе таке ж, як і було. Тільки рядовий Станіслав Ка-чинський помер.

Більше я нічого не пам’ятаю.

Уже осінь. Нас, «старих», залишилося вже небагато. Із сімох моїх однокласників я зостався сам-один.

Усі говорять про мир, про перемир’я. Усі чекають. Якщо це знову закінчиться розчаруванням, то все розвалиться, сподівання надто великі, їх не можна відкинути, не викликавши вибуху. Коли не буде миру, то буде революція.

Два тижні я на відпочинку, бо ковтнув трохи газу. Цілісінький день я сиджу в невеличкому садку на осонні. Незабаром укладуть перемир’я, тепер я теж у це вірю. Тоді ми поїдемо додому.

На цьому мої думки зупиняються, і я зовсім не здатний зрушити їх. Що мене туди нездоланно тягне, що мене там чекає? То все почуття — жадоба життя, туга за рідною домівкою, голос крові, хміль порятунку. То все почуття, але не мета.

Якби ми повернулися 1916 року, то біль і сила пережитого викликали б справжню бурю. А тепер ми повернемося втомлені, внутрішньо зруйновані, спустошені, усім чужі, позбавлені надій. Ми вже не зможемо знайти собі місця в житті.

Та нас і не зрозуміють, адже перед нами є старше покоління, яке хоч і перебуло разом із нами всі ці роки тут, на фронті, але ті люди вже мали до того й родину, і фах, тож тепер вони повернуться на свої колишні місця і забудуть урешті про війну; а за нами підростає покоління, подібне до нас, тих, якими ми колись були, для нього ми станемо чужі, й невдовзі воно зіпхне нас зі свого шляху. Ми зайві самі собі, та ми житимемо й далі, дехто пристосується, інші підкоряться долі, а багато хто не дасть собі ради. Проминуть роки, і ми загинемо.

А може, все, про що я думаю, лише навіяне нудьгою та розгубленістю, які розвіються, тільки-но я знову прийду до тополь, стану під ними й заслухаюсь, як шелестить їхнє листя. Не може бути, щоб назавжди щезло все — те ніжне, що бентежило нашу кров, те незбагненне, тривожне, очікуване, тисячі нових облич у майбутньому, мелодії мрій і книжок, шелест дерев і передчуття жінки; не може бути, щоб усе це загинуло в ураганному вогні, у смертельному розпачі та в солдатських борделях.

Дерева тут світяться всіма барвами й сяють золотом, серед листя червоніють кетяги горобини, дороги пролягли білими стрічками до обрію, а в солдатських їдальнях гамірно, вони гудуть, наче вулики, від чуток про мир.