Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Шукаючи далі, я блукаю навкруг, і мене проймає якесь дивне почуття. Одну ніч, а тоді ще й другу я сплю просто неба, немов індіанець. Нарешті я дістаю точні відомості і по обіді вже доповідаю в нашій ротній канцелярії про своє прибуття.

Фельдфебель затримує мене тут. За два дні рота повернеться з передової, тож немає сенсу посилати мене туди.

— Як воно у відпустці? — питає він. — Мабуть, добре?

— Та не дуже.

— Атож, атож, — зітхає він, — якби не треба було знову повертатися. Через те друга половина відпустки завжди зіпсована.

Я тиняюся без діла до того дня, коли наша рота повертається з передової: всі сірі, брудні, сердиті й похмурі.

Я схоплююся, пхаюся поміж них, шукаю очима знайомі обличчя, — он Тьяден, он сякається Мюллер, а ось і Кач, і Кроп. Потім ми кладемо наші солом’яні матраци поруч, один біля одного. Я дивлюсь на хлопців якось винувато, хоч жодних підстав для того немає. Перш ніж укластися спати, я дістаю решту картопляників та джем, нехай і хлопці поласують.

Два картопляники, що лежать зверху, трохи запліснявіли, та їх іще можна їсти. Я беру їх собі, а кращі віддаю Качеві й Кропові.

Кач жує картопляника й питає:

— Це, либонь, мати пекла?

Я киваю.

— Смачні, — каже він, — дуже смачні.

Я ледве стримую сльози. Уже не впізнаю самого себе. Та дарма, невдовзі це минеться, мені стане краще тут — із Качем, з Альбертом, з усіма. Тут я на своєму місці.

— Тобі пощастило, — шепоче Кроп перед тим, як заснути, — кажуть, що нас відправляють до Росії.

До Росії! Але ж там війна вже скінчилася. Удалині гримотить фронт. Барачні стіни тріщать.

У нас наводять страшенний лоск. Нас без кінця шикують. Раз у раз провадять огляди. Зношений, подертий одяг замінюють на новий. При цьому мені пощастило дістати новесенький мундир, а Кач роздобув собі, звісно, повне обмундирування. Ходять чутки, що вже укладається мир, але куди вірогідніша інша думка: нас відправляють до Росії. Тільки навіщо нам у Росії новий, кращий одяг? Нарешті просочується зовсім інша чутка: до нас на огляд їде кайзер. Ось чого нас так муштрують.

Цілісінький тиждень нам здавалося, що ми знов опинились у казармі для новобранців — так багато довелося нам працювати і вправлятися. Ми стали лихі та знервовані, бо так ретельно все чепурити — то справа не для нас, а марширувати на парадах — і поготів. Усе це нервує солдатів дужче, ніж перебування в окопах.

Нарешті настає урочиста мить. Ми вишикувались у лави, й от з’являється кайзер. Нас усіх цікавить, який же він. Кайзер іде уздовж лав, і його вигляд мене трохи розчаровує: з портретів я уявляв його значно вищим, величнішим, і насамперед він мав би говорити громовим голосом.

Кайзер роздає залізні хрести й часом говорить про щось солдатам. Потім ми вирушаємо звідти.

Згодом ми обговорюємо цю подію. Тьяден здивовано каже:

— То це найвищий чин, який тільки є? Перед ним кожен повинен стояти струнко, так-таки кожен! — Він замислюється. — Перед ним навіть Гінденбург повинен стояти струнко, еге?

— Авжеж! — підтверджує Кач.

Але Тьяден цього ще не второпав. Трохи подумавши, він питає:

— А король теж повинен стояти струнко перед кайзером?

Нам здається, що навряд, хоч точно ніхто цього не знає.

Обидва стоять так високо, що там, напевне, не виструнчуються.

— Навіщо ти всякі дурниці вигадуєш? — каже Кач. — Важливо те, що ти сам мусиш виструнчуватись.

Проте Тьяден немов зачарований. Його уява, загалом дуже бідна, тепер гарячково працює.

— Слухай-но, — каже Тьяден, — я не можу збагнути: невже кайзер теж ходить до вбиральні, як оце я?

— Будь певен, що ходить, — регоче Кроп.

— Ти, мабуть, з глузду з’їхав, — додає Кач. — У голові в тебе джмелі завелися. Сходи-но сам мерщій до вбиральні, Тьядене, щоб тобі проясніло й ти не патякав, як немовля.

Тьяден зникає.

— Одне хотів би я знати, — каже Альберт, — чи почалася б війна, якби кайзер сказав «ні»?

— Я певен, що війни не було б, — утручаюсь я, — та для цього треба, щоб він її не хотів.

— Ну, хай не він сам-один, а ще двадцять чи тридцять чоловік у всьому світі сказали б «ні», тоді війни не було б?

— Напевне, — погоджуюсь я, — тільки саме оті люди й захотіли війни.

— Комедія, коли добре помізкувати, — веде далі Кроп. — Ми опинились тут, щоб боронити нашу батьківщину. Але французи теж тут і теж боронять свою батьківщину. На чиєму ж боці правда?

— Мабуть, на обох, — відповідаю я, хоч і сам у це не вірю.

— Ну, гаразд, — каже Альберт, і я по очах бачу, що він надумав загнати мене на слизьке, — але наші вчителі, і пастори, і газети запевняють, ніби правда — наша, і треба сподіватися, що так воно і є; але французькі вчителі, і пастори, і газети й собі запевняють, ніби правда на їхньому боці. Кому ж вірити?