Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Хвилинку, хлопче! — гукаю я.

Кач уважно стежить за нами. Саме тієї миті, як новобранець мене відштовхує, Кач хапає його, і ми тепер удвох міцно тримаємо хлопця.

Він одразу ж починає репетувати:

— Пустіть мене, пустіть мене вийти, я хочу звідси вийти!

Він нічого не слухає, б’ється у нас в руках, із заслинених вуст

зриваються слова, нерозбірливі, безтямні. Це напад того страху, коли солдат боїться бути в сховищі, йому здається, що тут він помре від задухи, тож прагне тільки одного — вибратися звідси. Якби ми відпустили того новобранця, він, не ховаючись, побіг би, куди очі світять. Він уже не перший.

Очі в хлопця закочуються, і він так борсається, що нам немає іншої ради, як відшмагати його, аби він отямився. Ми робимо це швидко, безжально й домагаємося того, що він сидить тепер тихо. Інші новобранці, які все бачили, аж зблідли; ми сподіваємося, що це їх трохи настрахає. Такий ураганний вогонь — затяжке діло для бідолашних; із збірного пункту новобранці відразу попали в таку веремію, що тут і досвідчений чоловік міг би посивіти.

Після цього випадку задушливе повітря у сховищі нас іще дужче дратує. Ми сидимо наче в могилі й тільки чекаємо, коли нас засипле.

Зненацька над нами несамовито реве й вибухає, сховище тріщить з усіх боків — це просто в нього влучив снаряд, та, на щастя, не дуже важкий, і бетонна стеля витримала. Лунає якийсь металевий, жахливий скрегіт, стіни хитаються, гвинтівки, каски, земля, болото й курява здіймаються вгору. Ззовні просочується густий дим, він пахне сіркою. Якби ми сиділи не в цьому міцному бліндажі, а в одному з тих легеньких сховищ, що їх тепер взялися будувати, ніхто б із нас уже не жив.

Та все-таки цей вибух завдав нам чимало лиха. Той новобранець знову заходився бешкетувати, а до нього приєднуються ще двоє. Один із них виривається й тікає геть. Ми морочимося з двома іншими. Я кидаюся за втікачем і вже міркую, чи не стріляти йому в ноги, — аж тут знову розлягається посвист, я падаю на землю, а коли підводжуся, то стіна траншеї вся обліплена гарячими скалками снарядів, шматками м’яса й лахміттям. Я лізу назад, до бліндажа.

Перший новобранець, здається, справді збожеволів. Коли його відпускають, він починає битися головою в стіну, ніби цап. Уночі доведеться зробити спробу відправити його до тилу. Тим часом ми зв’язуємо його, але так, щоб можна було відразу ж звільнити, як почнеться атака.

Кач пропонує зіграти в скат. Робити нам нема чого, а так, може, стане трохи легше. Але гра не йде, ми дослухаємося до кожного снаряда, що вибухає неподалік, помиляємося, підраховуючи взятки, або ходимо не в масть. Доводиться кинути гру.

Ми сидимо немов у казані, він увесь гримить, а ззовні, зусібіч, у нього б’ють щосили.

Ще одна ніч. Ми вже отупіли від напруження, такого смертельного напруження, коли здається, що тебе дряпають зазубленим ножем уздовж спинного мозку. Ноги відмовляють, руки тремтять, тіло стало тільки тоненькою шкіркою над ледве вгамованим божевіллям, над неспинним, нескінченним зойком, що от-от вирветься назовні. У нас уже немає ні м’язів, ні тіла, ми не можемо дивитись один на одного зі страху перед чимось несподіваним. Ми міцно стуляємо губи… Це мине… Це мине… Може, ми витримаємо.

Нараз снаряди навколо нас уже не рвуться. Обстріл триває й далі, але тепер вогонь спрямований кудись назад, наша дільниця вже не обстрілюється. Ми хапаємо ручні гранати й кидаємо їх уперед, а тоді вистрибуємо назовні. Ураганний обстріл припинився, однак позад нас спрямовано сильний загороджувальний вогонь.

Атака починається.

Ніхто не повірив би, що в цій переритій бомбами пустелі ще можуть бути люди, але тепер із траншей скрізь визирають сталеві каски, а за п’ятдесят метрів від нас уже встановлено кулемет, і він одразу починає татакати.

Дротяні загородження пошматовані. Та вони іще можуть трохи затримати тих, що йдуть в атаку. Ми бачимо, як вони наближаються. Наша артилерія б’є. Тріскотять кулемети, ляскають постріли з гвинтівок. Ворог уже близько. Гайє і Кроп кидають ручні гранати, кидають як тільки можуть швидко, ми подаємо їм гранати вже з висмикнутими запобіжниками. Гайє кидає на шістдесят метрів, Кроп — на п’ятдесят, це вже випробувано, і знати це важливо. Супротивник на бігу нічого не годен нам зробити, він стає небезпечний, коли опиниться за метрів тридцять від нас.

Ми вже розрізняємо перекривлені обличчя, пласкі каски — то французи. Вони добігли до розтрощеного дротяного загородження, і їхні ряди вже порідшали. Цілу їхню лаву скошує кулемет, встановлений неподалік від нас, але потім він чогось починає затинатись, і французи наближаються.