Еріх Ремарк - Життя у позику

— Так, — відказала Ліліан. — Є в цьому певна потіха. Авжеж, чудесна потіха, правда?

У її покої дзеленчало центральне опалення. Горіли всі лампи. «Я вар’ятка, — подумала. — Я боюся ночі. Боюся самої себе. Що я маю чинити? Я можу випити снодійне і залишити запалене світло. Можу зателефонувати до Боріса і побалакати з ним». Простягла руку до слухавки, але не піднімала. Знала, що він їй скаже. Знала також, що Боріс має рацію. Та й що з того? Людина не може жити чужим розумом. Люди живуть почуттями, а для почуттів байдуже, хто має рацію.

Вона примостилася на кріслі під вікном. «Я маю двадцять чотири роки, — подумала, — стільки саме, що Аґнес. І я тут уже чотири роки. А перед тим шість років була війна. Що я пізнала в житті? Знищення, втечу з Бельгії, сльози, страх, смерть батьків, голод, а потім хворобу, спричинену голодом і втечею. Раніше я була дитиною. Я уже ледве можу пригадати, як виглядали міста вночі за мирного часу. Море вогнів і вулиці залиті яскравим світлом — що я з цього ще пам’ятаю? Я знаю тільки затемнені вікна і зливу бомб з чорного неба, а потім окупацію і страх, і переховування, і холод. Щастя? Як же змаліло це безмежне слово, яке так виблискувало колись у мріях! Щастям вже здавалися не тепла кімната, а хліб, підвал, безпечне місце від обстрілів. А потім я потрапила до санаторію».

Ліліана непорушно дивилася у вікно. Внизу біля входу для постачальників і служби стояли сани. Може, приїхали вже по Аґнес Сомервіл. Торік вона увійшла — весела, в хутрі і з букетом квітів — головним входом до санаторію, а тепер покидала будинок крадькома, службовим входом, так, мовби не заплатила рахунку. Шість тижнів тому вона ще снувала з Ліліан плани від’їзду. Від’їзду — примари, виїзду — фатаморґани, який ніколи не здійснився.

Задзвонив телефон. На хвильку завагалася, але підняла слухавку.

— Так, Борісе, — вона уважно слухала. — Так, Борісе…так, я розсудлива… так, я знаю, що набагато більше людей помирає на інфаркт і рак. Я читала статистику, так, Борісе. Я знаю, що так нам тільки здається, бо ми живемо вкупі тут усі на горах… Так, багатьох вдається вилікувати, так-так… нові ресурси, так, Борісе, я розсудлива, напевно.'! ні, не приїжджай… так, я кохаю тебе, Борісе, звичайно.

Відклала слухавку.

— Розсудлива, — шепнула до себе, поглянувши в дзеркало, з якого дивилося на неї її обличчя, чуже, чужими очима, — розсудлива! Мій Боже, я надто довго була розсудлива! І навіщо? Щоб стати двадцятим чи тридцятим номером в кімнаті номер сім біля багажного ліфта. Опинитися у чорному ящику, від вигляду якого волосся їжиться на голові?

Поглянула на годинник. Наближалась дев’ята. Перед нею була безмежна темна ніч, повна паніки і нудьги, тієї жахливої суміші, котра є сталою ознакою всіх санаторіїв, — паніки перед хворобою і нудьгою регламентованого існування, які разом ставали нестерпними, бо той контраст провадив лише до загостреного відчуття повної безпорадності.

Ліліан встала. Тепер тільки б не залишатися сам на сам з собою! Внизу має бути ще кілька осіб — принаймні Ґольманн і його гість.

У їдальні, крім Ґольманна і Клерфе, сиділо ще троє латиноамериканців — двоє чоловіків і дебела, невисока жінка. Всі троє одягнені на чорно, всі троє мовчали. Скидалися на малі чорні пагорби посеред зали під яскравою лампою.

— Вони приїхали з Боготи, — пояснив Ґольманн. — їх викликали телеграфом. Донька чоловіка в рогових окулярах була навмируща. Але відколи вони тут, дівчині покращало. Тепер не знають, що робити: повертатися чи лишитися тут.

— Мати могла б лишитися, а ті повернутися.

— Та товста жінка не є матір’ю, а мачухою, і це вона дає гроші, за які живе тут Мануела. Власне ніхто з них не хоче залишитися, навіть її батько. В Америці вони майже забули про дівчину. Регулярно присилали чеки, самі жили в Боготі, а Мануела тут — від п’яти років — і раз на місяць писала їм листа. Батько і мачуха уже давно мають дітей, яких Мануела не знає. Все було добре — поки не захотілося їй вмирати. Тоді очевидно мусили прилетіти, хоч би з уваги на репутацію. Дружина не хотіла пустити чоловіка самого. Вона старша за нього і ревнива, і знає, що надто товста. Щоб почуватися певніше, взяла з собою брата. У Боготі і без того пліткують про йеї, що виштовхнула Мануелу з дому, тепер хоче показати, що її любить.

Отже це не тільки питання ревнощів, але й престижу. Якби повернулася сама, знову потрапила б на людські язики. Тому сидять тут і чекають.

— А Мануела?

— Батько і мачуха відразу після приїзду дуже за нею упадали, бо мала ж бо ось-ось померти. Бідна Мануела, яка'ніколи не зазнала батьківської любові, така була щаслива, що почала набирати сил. Однак тепер батькам уже уривається терпець. Крім того, з кожним днем вони гладшають, бо діймає їх якийсь нервовий голод і раз у раз напихаються славетними місцевими солодощами. За тиждень уже будуть Мануелу ненавидіти, що вона не квапиться на той світ.